Частина 10. Співбесіда.

Із сержантом, який хропів на підлозі вовкодава, ми трусилися до самотнього будиночка триметрового, облізлого хірурга, який стояв далеко від міської метушні. Я намагався ні про що не думати, а просто поглинати їжу. Не забуваючи при цьому ставити галочки в залишеному на цей випадок сержантом блокнотику.

— Ви прибули на місце. — викликаючи явний дисонанс із величезною бойовою машиною, повідомив ніжним жіночим голосом вовкодав та зупинився.

Біля будинку Гієнича стояв невеличкий фургончик із рекламним написом на всю машину, — «Найкраща у всесвіті, їжа! Ресторан „Не відкинь копита“».

Від скромності дядечко По точно б не помер. Хіба що, — від жадібності. Що було, не так вже й далеко від істини.

Не встиг я на секундочку зануритися у страшні спогади, як раптом мене охопив праведний гнів.

— Хто?! Хто посмів подряпати моє законне майно?!...

Фари були розбиті. Боки фургона пом’яті. А задні дверцята і зовсім, вирвані з петель. Наблизившись, я побачив Хрюка, який неспокійно дрімав на сходинці кабіни, зі здоровенним тесаком на колінах.

Він раз у раз, злякано здригався при кожному видиху. Його замурзаний, робочий одяг кухаря, був порваний і забризканий свіжою кров’ю.

— Ого! Сон, на посту! Це брат, зальот... — прогримів ззаду голос сержанта, який вже прокинувся. Але швидко оцінивши обстановку, Грозний змінив веселий тон на здивований.

— Хрюк! Твою дивізію! Що цього разу з тобою трапилося? Літаюча корова на тебе впала, чи що?!

Свин, який прокинувся від окрику, різко підняв голову. На п’ятачку виднілася свіжа, присохла кров. А на лівій щоці, все ще кровоточили три глибокі, косі борозни. Сліди від гострих кігтів.

— Ой-йой! Господар Лис?! — взвизгнув Хрюк, перелякано схопившись, — що з вами сталося?!

— А що не так-то? — я оглянув себе. — Від колись білосніжної футболки залишалися тільки невеликі закривавлені клаптики. Я глянув на сержанта, що стояв позаду. Він знову хизувався білосніжним торсом із вовком на лівому боці. Усе усвідомивши, сержант поліз назад у машину.

— Я в повному порядку. Не бери в голову. А з тобою то що сталося. Ти хоч гроші привіз? — Хрюк раптом згадав щось, що явно сильно його мучило. І тут же впав переді мною на коліна, та простягнув закривавлений тесак.

— Заріж мене, хазяїне! Я негідний свин, своїх свиноповажних батьків! Не виправдав твою довіру, і втратив два мільйони сто шістдесят тисяч, без п’яти монет, золотом...

— Як втратив? — здивувався я. — Ти хоч, на підпільних боях їх не програв?

— Ні! Що Ви! — заперечив свин. — Я їх виграв!

— У сенсі, виграв? — зовсім заплутався я.

— Це він! Він, винен! — накинувся Хрюк на сержанта, який щойно притягнув із броньовичка новий комплект білосніжного одягу. І ошелешено дивився на свина, який пускав криваві соплі і плакав.

— Я?! — дивувався сержант. — Я то тут, до чого?!

— Ти! Ти так красиво розповідав, що можна виграти на підпільних боях без правил, що я пішов і поставив усі гроші!

— Але навіщо, Хрюк! Я ж тобі так довіряв! Ти ж знав, що мені дуже потрібні були ці гроші! — у серцях, від цілковитої безвиході, вигукнув я. Може, прибити цього тупого Хрюка, мені якраз, одного життя до тисячі не вистачало...

— Вибач Господар! Пробач! Я винен! — знову впав на коліна Хрюк, тикаючи мені свій тесак. — Не було в сейфі, сто тисяч! Було тільки сорок... От я й вирішив тобі допомогти! І все поставив на Сиву Морду...

— На Сиву Морду? — пожвавився сержант. — Так вона давно вже, ні в кого не вигравала? І як вона, жива-то досі, — незрозуміло. Ну і з ким був бій? — явно зацікавився сержант.

— Ледачий Жнець. — все ще стоячи на колінах, але вже переставши скиглити, відповів Хрюк.

— Та ти що! — зовсім вже здивувався сержант. — І ти так ризикнув?

— А що робити-то! Наступний бій, тільки через шість годин, але там дитяча метушня дилетантів. Хрін-що виграєш. Та й запізнитися можна. А тут, один до шестидесяти, от я все й поставив...

— Ну! Не муч. Розповідай вже давай, що там далі-то було? — Сержант, блискучими від нетерпіння очима, уважно вилупився на кнура.

А далі, пішла розмова між двома схибленими на підпільних боях ігроманами.

Я вже казав, як ігроманів не люблю?

***

— І ось, Сива Морда лежить у калюжі крові, а Ледачий Жнець не поспішаючи походжає навколо бездиханного тіла, лише зрідка штовхаючи того ногами. — свин, майже п’ять хвилин скакав і махав своїми лапами. У всіх подробицях розповідаючи і показуючи перипетії недавнього бою. Він ліниво дріботів на своїх копитцях навколо пораненого, але не зломленого бійця, який лежав серед цієї пустелі. Сержант із благоговінням ловив кожне слово Хрюка, періодично підхоплюючись і вигукуючи:

— Та ти що! — або, — Дохлих тарганів, йому в глотку!

Я ж хоч і трохи сердився на недбайливе, недолуге порося, яке намагалося щосили мені догодити, поступово розслабився. І навіть почав отримувати задоволення від моїх товаришів, які нарешті відволіклися від негараздів, і гарного сходу сонця, що кривавою загравою заливав увесь горизонт.

— І ось, коли Жнець, упевнившись у своїй перемозі, зовсім уже розслабився і підняв лапи догори, — підходив до кривавого фіналу Хрюк. — Сива Морда, мабуть прокинувшись від бойової сплячки, так штурхнула лапами по випрямленим у переможній стійці ногах Ледачого, що вони з хрускотом вигнулися в інший бік. Причому обидві! — закінчив переможно, свин.

— Бліді русалки! — вигукнув сержант. — Це ж треба бути, таким ледачим ідіотом!

— І не кажи! Буде Гієничу робота. — погодився свин.

Стоп. Гієнич! Щось я зовсім розслабився. Ні, можна було його просто пожирачем зжерти. Плащик лежав собі спокійно у вовкодаві, задоволений життям і 302 рівнем. Але хто я після цього буду, в очах моїх товаришів? І так, від нормальної людини мало що залишилося. Язик завдовжки в третину метра, — тільки чого вартий. Ще й ці ненормальні голоси в голові. А то й зовсім, на монстра перетворюся... Ну вже ні, забудьте. Як я потім мамі в очі дивитися буду!

— Так ось, завантажив я золотом весь фургончик, аж зад трохи просів. — продовжував повеселілий свин. — І на радощах, всю дорогу наспівував, ну цю, ти знаєш:

— Не сумує той, у кого дзвенить.

— У гаманці! У гаманці! — Сержант почав бадьоро, підспівувати поросяті, яке пританцьовувало.

— А сумує той, хто пропив усе.

— У забігайлівці!

— І бреде понуро, сам з собою придурок!