Частина 7. Поганий сон

— Крісс, ну і влетить же нам за це! Дід його, і цю крукскую палицю, по всьому тунелю шукає!

— Тут, не знайде.

— А раптом знайде? Віддасть нас пожирачеві, або й того гірше, змусить за собою какахи прибирати. А вони свіжі, знаєш як смердять! Та й зіжре його пожирач! Зараз передихне трохи, і продовжить давитися бідним Лисом!

— От же ж, пережиток минулого. Сто тарганячих лап, йому під хвіст! Дістав мене вже цей стариган, сил моїх щурячих більше немає! І взагалі, ми братові Лису, війну з місцевими обіцяли! Це що, ми тепер клятвопорушники?!

— І не кажи, брате! А Ларисску-то, навіщо ображати? Що вона йому поганого зробила?! Щодня, смердючці блохи вичісує. Хоч би раз, старий хрич спасибі сказав! Ну, або за роботу заплатив! У нас що тут, щуряче рабство? Те, — не можна! Се, — не можна! Комутатор, і той довелося в сусідньому місті встановлювати. Бо всі місцеві контори знають, що нашим, — не можна!

— Так... Засада... Незмінність влади, — стомлює... Ніяких тобі нових розваг. І на кой, нам той Крук? Мене й тут усе влаштовує. От і виходить, що куди не плюнь, напаскудив нам старий гівнюк, знатно... На ось, вклади Лису в руку, Останній погляд. Нехай хоч відійде, як справжній Леот!

***

— Мамо, ну досить мене за волосся смикати! Відірвеш, же!

— Ти подивись, як схуд! Одна шкіра та кістки залишилися. Їж синочку, їж. Сирні налисники, з козячого сиру. Як ти любиш.

— Мам, а звідки в тебе сир, та ще й козячий?

— Як звідки, — бабуся тобі передала. Зачекалися ми тут на тебе. Занудьгували. Ти ж як в університет свій пішов, — більше ми тебе й не бачили! Хіба можна так маму лякати?!

Я сидів на кухні, у себе в квартирі. Дивився у вікно і милувався тихим, міським двориком. Що не заважало мені наминати за обидві щоки смачні мамині млинці, запиваючи парним козячим молоком.

— Мам!

— Так, синочку? — мати відірвалася від плити і вивалила мені на тарілку чергову порцію смакоти.

— А я дивлюся, за півтора року тут нічого так і не змінилося. Дядько Сергій, все так само, під машину свою іржаву, що на ходу розвалюється, заліз і не вилазить. Він там, хоч живий? — вирішив пожартувати я.

— Сергій Анатолійович-то?

— Ну так.

— Ні, звісно.

— У сенсі ні? — здивувався я, дуже дивній відповіді.

— Так, ми всі тут, майже півтори сотні років, як не живі... Сидимо ось, — на тебе чекаємо...

***

— Мам, що ти таке говориш? З тобою все гаразд? Що значить, — неживі! Он ти ж, — переді мною! — шокований відповіддю матері і нічого не розуміючи, я круглими від подиву очима дивився в її, такі рідні й милі серцю очі. — Де мам, усі тут?

— На тому світі син... І дядько Сергій, і Бабуся, і навіть батько твій недолугий. До речі, скоро має прийти. Видно, своє чергове життя в карти програє...

— Тато має прийти? — дуже здивувався я. — Так його ж за борг картковий, років п’ять, як зарізали...

— Ну так. Ми тебе тільки й чекали. А ти все не йдеш і не йдеш...

— Ме-е, м-е-е, — на кухню, дзвенячи дзвіночком, зайшла бабусина коза. Я її прекрасно пам’ятав, по вугільно-чорному лівому вуху.

— Мамо, це ж Берізка! — вигукнув я.

— Звісно Берізка, а звідки думаєш, парне молоко.

— Але вона, вона ж, — загинула! Мені тоді й тринадцяти не було!

— А, ось і тато прийшов!

— Тато?! — насилу впізнав я в цьому бувалому, височенному чоловікові, свого батька, який випав із мого життя шістнадцять років тому. І був чи не на голову вищий за всіх нас.

— А синку! Прийшов таки. А ми з матір’ю вже зачекалися на тебе. Вважай, майже два століття, а тебе все немає і немає. Ти дивись як вимахав, тільки худий який! Не наркоман, часом?

— Що? Ні! — з чого він раптом узяв, що я наркоман? Та поясніть ви мені, що тут відбувається-то! — абсолютно нічого не розуміючи, я витріщився на батьків, що трималися за руки. З яких один так точно, п’ять років як мертвий.

— Синку, це ти нам поясни, чому ні онуків, ні правнуків ми так і не дочекалися? — з явним докором, вичитував мене батько. Ми вже з розуму сходити почали. Не знаючи, що й думати...

Але тут градус божевілля посилила бабуся. Вона увійшла на кухню, ніжно погладила козу, а на мене, недобро так глянувши, запитала у батьків:

— Ну що, не зізнається нарколига? — вони заперечно помахали головою. — Ось і цей стверджує, що не торчок! — вона потрясла дуже схожою на мій посох, палицею. — Каже в ДНК, тільки сліди від грибів і виявлені.

— Мамо! — вигукнула моя мама, бабусі.

— А ти не мамкай! Я тобі давно говорила, що це за професія то така, — художник! Тьху! Так, баловство одне! От і добалувався, на свою худу дупу!

Раптом у розмову влізла коза Берізка, і з набитою травою мордою, видала:

— Я щось, не вкурила, так він торчок чи голубок?

— У мене все нормально з орієнтацією!

— Онучку, так ти точно нормальний? Не брешеш? На Петра чи Панаса не заглядаєшся? А чому ж ти тоді, про дядька Сергія, насамперед запитав?

— Так, чому запитав? — підозріло швидко, доїдаючи пучок трави, перепитала коза.

Я думав, у мене вибухне голова.

— Усе! Задрали! Я пішов. Знав би, що таке буде, сидів би собі в нарійській в’язниці й не рипався. Піду краще, друзів провідаю. Ну й Маринку заодно...

— Так, а чого ходити-то, тут вона. — сказала бабуся, пропускаючи якусь згорблену стареньку на кухню, що вже ставала тісною.

— Привіт Андрійчику! Це я, твоя ненаглядна! — напрочуд знайомим голосом прошепотіла противна бабця.

І тут, я згадав цей голос!

— Марина?

— Так милий! Іди сюди, я тебе поцілую. У мене запаморочилося в голові, і я плазом впав на кухонну підлогу.

— Чого приперлася? Не бачиш, що він ще дитя! І на таких старих його точно не тягне! Раніше треба було думати, а не по хлопцях бігати... — крізь непритомність я чув, як моя бабуся вичитувала якимось чином постарілу Маринку.

— Ні, не тягне... На голих мужиків з ім’ям Давид, його тягне. — припустила коза. — Постійно його голого, у своєму універі малював.

— Марино! Досить його вже лизати! Хоча, почекай-но, продовжуй... От же-ж гад, не обдурив таки, що нормальний! Донечко! Донечко! Радість-то яка!

— Гей, коряго, скільки там у тебе душ є? Скільки? Давай усі! Та не жлобись ти! І свою давай, корінець не дороблений.

— Ме-е, не густо... З нашими, тільки на три спроби вистачить. М-малувато.