Частина 6. Нова сім'я

— Ні чого собі, маленькі! — злякався я побаченого.

— Ну, це ще не дуже великі... На Землі, так там взагалі монстри, а це так, — дрібнота хвостата.

— Дрібнота, завбільшки з кабана? — перепитав я?

— А, ці... Та то, дітлахи бавляться. — заспокоїв мене сержант.

— Дітлахи? Які ж тоді їхні батьки?

Краще б я не питав. Величезний щур завбільшки з корову, підстрибнувши і схопившись за наші сходи, почав розгойдуватися. Видно в дитинстві не награвся, от і вирішив надолужити згаяне.

— Лисе, ну що, надивився на маленьких, хвостатих? Тоді бігом нагору! — і ми що є сил заперебирали руками й ногами.

Коли сержант вже висунув голову назовні, а я щосили намагався його якнайшвидше виштовхнути, підпираючи головою вдягнені в тактичні черевики ступні, сходи, які розгойдувалися величезним щуром, не витримали й завалилися разом зі мною додолу, просто на голови хвостатих монстрів.

Я вже подумав, що мені прийшов кінець. Але відносно м’яко приземлившись верхи на відірваних сходах, що зовсім не дивно, з огляду на живу, ворухливу підстилку, я заплющив очі, чекаючи, як сотні гострих зубів розірвуть мене на частини.

Але ці тварюки чомусь не поспішали цього робити. А навпаки, всі від мене розбіглися.

І тут я побачив на чому стою і все зрозумів. Падаючи на цей живий, зубастий килим, я випадково виставив уперед свою палицю і проткнув нею щуреня, що зазівалося...

***

— Грут, старий ти алкаш, — пролунав у голові заспаний голос палиці, — ми ж із тобою від початку домовилися. Ніяких крукських щурів! Тьху! — я відчув, як із палиці щось вилетіло.

— Гей, шматок гнилого бадилля! Ти що зробив? — не зрозумів я.

— Як що, щура виплюнув! Чи ти, до зелених зайцепригів допився? Ну точно, — пора лікувати діда!

— А ну, проковтнув душу назад! — і я сильніше стиснув посох.

— Не буду! Сам їх їж! — мені здалося, чи посох-м’ясник, показав мені свого язика...

Витягнувши палицю з порівняно невеликого щурятка, вагою під два центнери, я її здавив ще сильніше.

План був простий. Настукати тут по швидкому дрібних щурячих душ, і назад до Гієнича. Але такого серпентарію з розведення монстрів, я зізнатися, побачити ніяк не очікував.

І ось, навіть від тієї єдиної, завдяки щасливому випадку угробленої щурячої душі, цей гурман чомусь відмовляється...

— Жри, сволото! А то я тобі зараз голову відкручу, і свою ж душу, зжерти змушу! Так, для різноманітності...

— Не треба! Боляче! — благав посох. — Вибач господарю, я думав це Грут! Знову по п’яні крукських щурів гупає...

Переставши крутити деревину, я запитав:

— З’їв?

— Так! — прокричала палиця.

— Підсумки по душах, підбий мені по швидкому!

— Навіщо? Ай! Все-все! Значить так:

1 — слонобій,

2 — ящера,

2 — свинорила,

1 — рогонос,

84 — вовкодлака,

486 — зайцепригів,

367 — слимаків, і того... Ай!

— Щур, де?

— Але хазяїне, навіщо Вам той смердючий щур? За слонобоя, аж 25 душ дали! Давайте краще ще пару слоників завалимо... А-а-а-а!

— Ти що, зубочистко, взагалі береги поплуталв! Жуй щура, кажу! А то кину тебе тут і щури тебе самі зжеруть!

— А-а-а! Не зжеруть, це ж крукські щури.

— У сенсі, крукські? — не зрозумів я. — Планети Крук, же більше немає.

— Та я звідки знаю! Але вони це, точно! ДНК не обдуриш! Пусти, боляче ж!

— А не зжеруть тоді чому? — запитав я, трохи послабивши хватку.

— Так, бояться вони коріння кривавого дуба, дуже!

— І чому це, хотілося б знати? Ну. Чого мовчиш?

— Ай-я-я-ай! Живиться дуб ними! Усе, досить! Я коли ще корінцем був, уже тоді на щурів дивитися не міг! Ой-йой. Ну будь ласка!!! — взмолилася палиця.

— Гаразд, — відпустив я його. — Скільки там, загалом?

— М-мм, 955 душ. До чергової трансформації залишилося 4045 зарубок.

— 45 зарубок, вимовив я про себе... Де ж їх, нарубати то.

— Господарю, ти помилився. Не 45, а 4045. Чотири тисячі я, щоб тебе оживити, віддав. А ми їх із Грутом майже дві тисячі років збирали... Чи ти цього не оцінив? — вже ображеним тоном запитав посох.

— Та оцінив... Ще й як оцінив. Але мені дуже потрібні ці душі! Друже, ну хоч день, потерпи...

— Друже?! — причепився до слова посох, — ну раз друже, — то звісно потерплю! Але тільки день!

— Ось і чудово! — щиро зрадів я.

— Так, щур із планети Крук, — фе! Одна штука... І того, на сьогодні, — залишилося 4044 зарубки.

— Гей, Лисе! Ти там живий! Усе гаразд? — закричав у люк сержант, перервавши нашу з палицею ідилію.

— Поки що так!

— Тоді давай, крокуй уперед! Там, через метрів вісімсот, наступний лаз у каналізацію! Я тебе там почекаю. І ввімкни комунікатор, а то я тебе не бачу.

— А як увімкнути? — не зрозумів я.

— Що? — здивовано запитав сержант.

— Комунікатор! Як увімкнути?

«Видно, не зовсім гаразд, якщо такі очевидні речі запитує...» — подумав про себе сержант.

— За правим вухом кнопка...

— Зрозумів! — нічого не зрозумівши, але все-таки намацавши за вухом щось тверде, я це натиснув.

У мене перед очима загорілося повідомлення:

Майстер-сержант Грозний.

Прийняти. Скасувати.

Ну і як цим усім користуватися, скажіть на милість?!

Від різнобарвного миготіння, у мене засльозилися очі. Я спробував проморгатися і протерти їх, — але стало ще гірше. Усю видиму область зайняли дивні написи-менюшки.

Починаючи від наявних функцій вовкодава, закінчуючи три-де-скануванням. На яке, я навіщось навів погляд і моргнув.

Усе навколо спалахнуло дивним жовтим світлом, і в темряві, яку була не в силах висвітлити маленька кулька, помаранчевою хвилею на частку секунди промальовувало картинку, а потім згасло. Я встиг помітити контури здоровенних щурів, які повільно поверталися з темряви тунелю в мій бік.

Ще раз навівши погляд на меню три-де сканування, я знову моргнув. Але дивлячись уже в інший бік. Картина сильно не змінилася, — але щурів було ще більше, і вони на собі щось тягли. Ще раз просканувавши, я спробував розгледіти детальніше, чого там таке, ці хвостаті тварюки несуть.

— Лис! — збив мене з пантелику сержант, закричавши у відкритий люк. І я пропустив черговий малюнок від скануючого спалаху. — Ти приймеш виклик, чи як?

— Секундочку! — з’ясувавши принцип роботи цього очного візуалізатора, я знайшов поглядом стрілочку вгору, біля напису, що нервово смикався, — «у вас новий вхідний виклик» — і моргнувши, потрапив на екран виклику. І там вже підтвердив черговим морганням, навівшись поглядом на плашці «Прийняти».