Частина 5. Щедра платня.

«Вовкодавом» виявився значних розмірів броньовик. Як пояснив Майстер-сержант, — стандартна машина зоряного десанту Земного братства. Розрахований він був на відділення з дванадцяти осіб у повному екіпіруванні і двох роботів-розвідників. На одному з бортів кріпилися три похідні міні-глайдери. На іншому, був закріплений посилений щит. Який робив цю машину майже непробивною. Щоправда з одного боку. І то, під час зупинки.

На моє запитання, чому б цей щит не присобачити спереду і в такому положенні, давлячи всіх і вся, — швидко закінчити війну? Причому без моєї, явно непотрібної там участі. Сержант скромно зауважив, що щит розкладається на три метри вглиб і на стільки ж вгору, і далі їхати з такою фіґовіною на капоті, як би не дуже-то й зручно.

Потім настала пауза.

Підстрибуючи на вибоїнах, я продовжував жувати. Хруласани якось швидко закінчилися, і я жував НЗ, виданий мені сержантом. Котрий старанно записував у блокнотик кожну з’їдену мною порцію сухпайка.

***

Насилу переставляючи щелепи, я дожовував явно прострочений, але напрочуд калорійний, п’ятнадцятий брикет. Мабуть, давно вже списаний і підготовлений спритним сержантом до утилізації, шляхом продажу невибагливим відвідувачам, в одному з місцевих закладів громадського харчування. І всю дорогу, що залишилася, думав, — з ким вони там таким воюють, що потрібно броню, аж на три метри під землю опускати?

— Приїхали! — вигукнув Макс, вилазячи з кабіни водія, одночасно відкриваючи апарель.

— Чекай тут! — наказав сержант нашому водієві. І ми всією нашою різношерстою компанією, поперлися до дивного будиночка за містом.



Будова, що постала перед нами, більше нагадувала пом’яту консервну банку на занедбаному звалищі, ніж сучасне відділення нейрохірургії.

Прив’язана біля входу на доволі важкий ланцюг, ледве помітна під слабко мерехтливими зірками істота, яка силуетом нагадувала ненависну мені з дитинства лисицю, раптом заплакала, як дитя.

Я теж заплакав. В унісон мені, витираючи соплі, тут же захлюпав Хрюк. І навіть старий вояка сержант, не стримався і пустив скупу чоловічу сльозу.

— Хто тут скиглить!? — двері в шкарабайку відчинилися і височенна, майже триметрова гієна переросток, загорнута в зелений картатий плед і з димлячою сигарою в зубах, — розрізала темряву дивною двоствольною гвинтівкою з примотаним до неї синьою ізоляційною стрічкою, ліхтариком.

— Я Вам зараз, ваші дрібні піпірки повідстрілюю і з’їсти їх змушу! Або назад пришию, — покашлюючи, прокряхтів худорлявий, облізлий собака.

— Але вже за двісті золотих!

— Гієнич, це я! Хрюк! — пропищало крізь сльози порося. — Я позавчора, Вам Хряка привозив. З пальцями відрубаними, пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, чого не пам’ятати-то. Ти гроші за операцію, привіз сподіваюся? А то По обіцяв, ще вчора оплатити. Але так нічого й не завіз...

— Краще! Я вам нове замовлення привіз. Грошове. Вам сподобається!

— Яке ще замовлення? — прокряхтіла Гієна.

— Голову потрібно якісно на місце пришити! — крізь сльози, пискнув Хрюк.

— Голову?! Ну так чого стоїте-то! Лисице, фу! Заходьте, не бійтеся. Відчувши запах грошей, за запрошував Гієнич.

Ми ж, витираючи сльози, пройшли всередину трохи пом’ятого, залізного циліндра. Дорогою я насторожено глянув на силует із блискучими, бездонними очима прив’язаної лисиці.

— Мені здалося, чи вона мені підморгнула? Так, Лис! Бігом у будинок!

***

— Це, — Майстер-сержант Грозний. А ось це, — наш новий власник ресторану «Не відкинь копита», — господар Лис. — відрекомендував нас Хрюк.

— Новий? А де ж По, подівся? — не зрозуміла гієна.

— Скопитався По... Але ти Гієнич, не переживай! Господар Лис, гроші за Хряка віддасть! Так хазяїн? — Вирішив за мене дилему, що виникла, свин.

— А як там Хряк? Як, пальчики поживають? — по-батьківськи поцікавилася гієна. — Гарне порося. У мене тут за дві години, такий порядок навів! Я два роки, це свинство прибрати не міг.

— І Хряк, теж, того... — сумно сказав Хрюк. — Але якщо що, — то я можу поприбирати. Мені не важко!

— Та, не треба! Чисто поки що... — не озброєним поглядом, було помітно, як засмутилася гієна.

Скоса, прискіпливо дивлячись на відвідувачів, що увійшли, він діловито запитав:

— Нус, і кому тут голову пришити потрібно? У Вас, добродії, вона начебто на місці?

— Ось. — показав я, відкривши кришку, на останки ента в морозилці.

Гієна, ще прискіпливіше, подивилася на нового господаря ресторану.

— Вам, шановний, до таксидерміста потрібно, а я, — хірург.

— До кого? — не зрозумів я.

— До чучельника. Ні, можу і я. За сто золотих, буде як живий.

— Ну! Я ж казав! Що не дорого беру. — вліз у розмову сержант.

— Не дорого! — підтвердив Хрюк.

— Дешевше не буде! — я дипломований фахівець із трьохсот-річним стажем. На заслуженій пенсії! — але потім знехотя пробурчав:

— І як лікар, зобов’язаний повідомити, що мене вигнали за не зовсім вдалу операцію... Подумаєш, лапи з ногами переплутав... — махнув він байдуже рукою.

— Ноги значить, переплутав, а голову не переплутаєш?! Вуха до дупи, не пришивав часом? — не вгамовувався сержант.

— Вісімдесят! Це моя остання ціна. — обурилася гієна, несподіваній конкуренції.

— А-ну! Тихо всі! — не витримав я цього базару. — Мені не потрібне опудало! Мені потрібні послуги кваліфікованого хірурга. А Ви Гієнич, мене вибачте, але я не розумію, як на цьому звалищі, та ще й на відшибі цивілізації, взагалі, операції робити можна?

Нічого не кажучи, гієна клацнула пальцями і кімната на очах почала трансформуватися.

Замість обіднього столу, — з’явився стіл, але операційний. Зі стелі опустився мікроскоп. З підлоги вилізли монітори, маніпулятори, та інше, явно медичне обладнання.

Я був дуже вражений! Але сержант, мав явно протилежну думку.

Бачачи, як витікають його двадцять золотих, він почав тикати в різне обладнання і обзивати його допотопною рухляддю. Чим знову викликав палкі суперечки з боку присутніх.

Я підняв голову до стелі, і від утоми й безвиході завив на сяючу в стелі лампу. З вулиці, лисиця завторила мені жалібним відлунням.

Від цього сумного дуету в кімнаті знову всі розридалися.

— Лисиця, фу! — не витримавши нашої сумної пісні, відчинила двері й крикнула в темряву гієна.

— Ви зможете відновити мого друга? — дивлячись у заплакану морду Гієнича, запитав я.

— Щоб було як раніше. До того, як йому знесли голову? Пришити все, до найдрібнішого нервового закінчення?

— Але навіщо?! — не розумів мене гуманоїд. — Цих ентів і так пів міста на таксі їздить. Вам, молода людино, дешевше буде просто руку підняти! Та й не оживити його вже ніяк. Навіть якщо я і пришию все як слід... Та й коштує це, — ой, як не дешево...

— Скільки? — не моргнувши оком, запитав я.

— Вісімдесят тисяч золотих.

— Скільки?! — прифігів майстер-сержант. — Лисе, давай я тобі нового ента знайду! Ну, точно такого-ж. Просто один-в-один! За двісті золотих усього, — ти різниці й не помітиш!

— Правильно я зрозумів, за вісімдесят тисяч, ви все зробите на совість? Ні мухлювати, ні халтурити не будете?

— Ну так... — здивувався Гієнич питанню. Хоча... Сумніви були зрозумілі. Як ти його потім перевіриш-то, якість виконаної роботи...

— Чудово! Ось, візьміть сто тисяч, але щоб, — ідеально! — я простягнув руку для передачі коштів.

— Це, — зам’явся хірург, — не можна мені такі великі суми переказувати... У мене, бачте, ліцензію лікаря, після тієї плутанини з руками-ногами, забрали... Тож, — лише готівкою. І за Хряка, 40 золотих не забудьте! По двадцять золотих за палець!

— Скільки така операція триває? — запитав я?

— Годин дванадцять... Але якщо ви до кінця операції гроші не привезете, я ента цього безголового, на задньому дворі спалю. Не потрібно мені тут, щоб дохлими білками смерділо.

— Лисе, у нас через шість годин шикування, — ти не забув? — суворо запитав сержант. — За запізнення — покарання. І я тебе не відмажу. Надімною, теж начальство є.