Частина 4. Лють По

Від напруги я до білизни в кісточках, стиснув свою криву палицю.

— Гей! Обережніше, там! І звідки у малолітнього цуценяти, скільки сили в руках? Ти що сопля, слимаків смердючих перенюхав?

— Не зрозумів? Хто я? — подумки запитав я в палиці, ще сильніше стиснувши кулак. — Ти що думаєш, за вісім років художки і п’ять універу, я руку собі не поставив?

Та я відро води, на витягнутій руці по годині тримаю! А пальцями, бабусині закатки відкриваю. Зі мною навіть фізрук за руку боявся вітатися...

— Я, кривавий ти сучок, що б ти знав, на червоний диплом йшов. Сам! І ніхто мені не допомагав. І слимаками із зайцепригами не годував. Поки ваш інопланетний непотріб, моє щасливе життя не споганив. І ти мене, Андрія Листяного, майбутнього Мікеланджело, — шмаркачем надумав називати?

— Сопля, — вона сопля і є! Тобі ж 173 роки всього. Навіть на дівчат ще толком не встає! Будь-який прищавий сопляк твого віку з планети Крук, тобі підтвердить! Ай, за що! Я ж правду кажу!

— Повторюй за мною, — хазяїне Лис, вибач, я більше не буду! Я тупа, дурна палиця... — я чудово розумів, що момент для навчання порозуміння, м’яко кажучи, не зовсім вдалий. Але розмова цього корчака із системою назавжди закарбувалася в мою пам’ять.

Уже покинувши своє тіло, я все ще чув ці два голоси в моїй голові. І усвідомлював її силу. Силу, яка повернула мене до життя.

Не те, що б я був не вдячний. Але, і в раби до цієї рослини, — я не наймався. Як там, мені Система радила:

— Будьте сильними! Покажіть хто в домі господар! — Ось я і показував. Дедалі міцніше й сильніше стискаючи свої пальці.

— Досить!.. — стогнало дерево в мене в голові, відволікаючи від обстановки, що дедалі погіршувалася. — Ах ти ж недоносок, молокосос, сопля!

— Повторюєшся... Сопля вже було! — я підключив другу руку і почав щосили скручувати палицю.

— А-а-а! — розривало мені мозок, від вереску посоха-м’ясника,

— Система! Допоможи! Я передумав! Поверни душі назад!

— Ще чого! — ображеним голосом, відгукнулася Система.

— Сам його воскресив, сам тепер і мучся!

— Крукський сли-зень! — я послабив хватку. Дві ящірки, що стояли по краях, лягли на підлогу і почали потроху розкручуватися.

— Слухай мене, ти, палиця багатомовна. Я не з планети Крук. Я прекрасно розумію, що ти не хочеш мати справи з дитиною. Але я з планети Земля. І там, 23 роки, — це вже досить дорослий дядько, який цілком відповідає за свої вчинки. Ми живемо максимум до ста, і то, якщо дуже сильно пощастить.

— Земля? Ніколи не чув... Припустимо, але тобі ж, — 173!

— З чого ти це взяв? — запитав я, не розуміючи, чому він увесь час називає цю цифру.

— ДНК пацан. ДНК аналіз не обдуриш! Тож вішай локшину комусь іншому. А до 320-ти, тобі, навіть наближатися до мене не можна, — закон такий на Круці. Ось так-то... Що, перед дівчатами, палицею похвалитися вирішив? Вибач, недомірок, — не можна. А тепер, будь слухняним і віднеси палицю дідові!

— От дубина! Який ще до біса Крук! Нема ніякого діда і слимаків теж нема. Та й нікого більше на твоїй планеті немає. Навіть дуба кривавого не залишилося! — закричав я на весь зал, серйозно перелякавши моїх супротивників.

Вони раптом зупинилися, і запитально подивилися то на мене, то на дядечка По.

— Що далі, робити-то? Може, ну його до біса! Медиків викличемо, нехай вони з ним і розбираються. Вистачить із нас і скаженої білки...

— Як немає? Але ж на Круці... — не здавався дрючок.

— Планети Крук теж немає... — повідомив я деревясі неприємну новину. — система в моїй голові і ти, — це все що залишилося від Крука. Раз ти в ДНК так добре розбираєшся, невже різниці не помітив? Подивися уважніше!

— Але, я думав... Що це стара Кноре, Груту підмішала чого? Вона може... Чи вже не може?..

— Ні палиця, не може... Нікому більше підмішувати... — слоник тим часом замахав уже не тільки вухами, а й своїми величезними волохатими лапами, відправляючи свої війська в атаку.

А сам схопився за гарпун і безуспішно намагався його вирвати у нічого не розуміючого, рожевого поросяти Хрюка.

— Але, це ж клієнт! — не піддавався п’ятачок, — у нього і абонемент є!

По, набридло боротися зі свином, і він заліпив йому такого ляпаса, що той миттю полетів у бік кухні.

— Палка, як тебе там? Допоможи! А то потім не воскресиш! Душі-то, майже закінчилися! — подумки я прокричав зниклому голосу. — І куди пропав?.. Як не вчасно-то!.. Ну нічого, ми не гірше за цих, з планети Крук, кривавими мазками, малювати вміємо! За тебе! Брат Міхо!

***

Дві ящірки, що крутилися з боків, і три по центру, знову наступали на мене, мерехтячи своїми зеленими хвостами. Позаду них, обмурзана свиня та одноокий По. Який вичікував зручну мить, щоб метнути свій гарпун. Ну гаразд, не будемо його розчаровувати.

Як не дивно, але пурхання під стелею цього ресторанчика, добре так, прочищає від зайвих думок, мізки. І я досить непогано розмірковував, чудово бачачи всю картину того, що відбувається.

Не роздумуючи, я знову стрибнув на ящірку і незграбно переминаючись, з ноги на ногу, все чекав, коли ж по мені прилетить гарпун. І дочекався.

Слоник, переконавшись у моїй безпорадності, метнув свою залізну стрілу. Я ж, відстежуючи його рух і прикинувши траєкторію польоту, сильним ударом палиці по наконечнику списа, який летів прямо в мене, пришпилив голову рептилії до дерев’яної підлоги. А сам, стрімко відстрибнув убік.

— Вітаємо, Ваше пасивне вміння «удар лісоруба», отримало рівень, — 84.

— Вітаємо, Ваше пасивне вміння «Панцир жука», отримало рівень, — 2.

Покатавши по підлозі, мене відкинуло з такою силою, від якої за інших обставин, щонайменше, перелом руки — був би величезною вдачею. Щоправда, сам біль, немов від перелому, — ніхто чомусь не скасував...

— Непоганий панцир у жука, зовсім не поганий... Який там рівень? Я не розчув? — абсолютно щиро зацікавився я, усвідомивши, що залишився майже цілим. Але відповідь прийшла сама собою.

— Ваше пасивне вміння «Панцир жука», — посилено до 4-го рівня.

Відразу дві одиниці, прилетіли не просто так.

Приглушено-пищача від неймовірного болю, пришпилена за морду рептилія, люто розкручувалася всім тілом навколо залізного гарпуна. Попутно збиваючи немов кеглі, зелених ящірок, що оберталися поруч. Які відлітаючи від її несамовито-відчайдушних ударів, трощили все навколо. І навіть дядечкові По дісталося від літаючого пропелера-снаряда. Що вже говорити про мене. Я лежав, привалений бездиханним ящером Геною. Який примудрився наколотися на не особливо гострий, зворотний кінець посоха.

— Я тут, я тут! Яка краса! Ще один новий вид! Та сьогодні, — свято якесь! Як ти кажеш, тебе звати? Хазяїне! — Повернувся з небуття мій кровожерливий дрючок.

— Вірю! Вірю, що ти не з планети Крук. На Круку, мене так вишукано, — ніколи не годували!

— Я думав, ти там за рідною планетою, за батьківським дубом бідкаєшся... — стогнав я від нестерпного болю, бо повинен був зламати щонайменше спину, та намагався витягнути з дохлої рептилії глибоко застряглу палицю.

— Хто!? Я!? Та ти хоч уявляєш, скільки в дуба коренів! Ніхто про них і не згадає! А я, — проста палиця пастуха! Ще й алкоголіка. Якого і слимака вбити, неможливо змусити! Сиди, чекай пів року, поки йому в голову спаде на думку по голові цю бідну тварину стукнути. А тут! Два нових види за одну годину! Та яка година! Пів години, від сили минуло. Тож я абсолютно щасливий служити моєму новому господареві, від куди ти там казав? А, точно! Із Землі, — знати б іще, де це...

— Палко, годі радіти. Давай краще, навчи мене по-швидкому, як тобою правильно ромахувати потрібно, щоб усіх тут порозкидати, і живими звідси вийти! А то вже, всім натовпом біжать. А я тебе, навіть із ящірки цієї, витягнути не можу!

— Вибач, хазяїне, — але це твої проблеми...

— В якому розумінні, мої? — ошелешено запитав я. — Ти що, мені не допоможеш?

— Це твої навички, не мої. Я їх не контролюю. Я можу, — душі збирати, поради давати. Наприклад, що мені краще до сніданку подати... Ще трансформуватися можу, але це вже не скоро...

— Зрозуміло, жерти тільки й можеш...

— Ну так. Але пораду все-таки дам!

— Давай. Задавлять же... Ну і? Де порада?

— А порада така... Тікай!!!

***

Я нарешті витягнув свою палицю з туші ящірки. І тут же був збитий набігаючим на мене слоником. Зверху на мене кинулася свиня, а на неї три ящірки, що залишилися. І в цю купу малу, дядечко По, з усієї дурі бив ногами, не шкодуючи ні ящірок, ні свинку.