Частина 3. Кривавий млин

— Ну давай! Вмикайся... — я відчайдушно трусив палицею, насилу утримуючи рівновагу на все сильніше розганяючійся ящірці.

— Кри-ва-ва-вий мли-н!!! — вкотре прокричав я стрибаючим голосом. Зелена рептилія, окрім обертання, почала ще й підстрибувати, намагаючись у такий спосіб скинути мене в цю хвостату м’ясорубку.

Як краєм ока я раптом помітив, що одна зі свинок-кухарів, втомлена від моїх дивних танців із невідомим їй пісенним репертуаром, метнула в мене свій здоровенний тесак.

Якимось дивом, я на обертально-підстрибуючому русі, немов справжній гольфіст, відбив назад гострий предмет, що летів прямо в мене. Але інструмент для рубання м’яса все-таки виконав свою пряму функцію, відправивши мене в те саме місце, про яке я вже тричі просив мою чудо-палицю.

— Вітаємо!

Пасивне вміння «Залізна шкіра» досягло шостого...! Сьомого! Ой, треба ж! Восьмого Рівня! Як це чудово...

Чудового було мало... Не втримавшись на ящірці, я впав у найсправжнісіньку хвостату м’ясорубку.

Кривавий млин із хльостких, важких хвостів, п’яти невтомних двометрових ящірок-переростків, потроху вибивав з мене дух.

Досягнувши дев’ятого рівня залізної шкіри, я з усією відповідальністю міг заявити:

— Шкіра, дійсно стала залізною.

Залізо ж, — нічого не відчуває? Ось і я, черговим потужним ударом одразу двох хвостів, наче ганчіркова лялька, був відкинутий просто в отвір вхідних дверей великого залу ресторану.

І зараз, безпорадно лежачи на спині, з розчуленням милувався різьбленою кромкою, з іншого боку дверного отвору...

***

— Брате, ти як? — переляканий ент схилив навпроти мене свою руду морду і перекрив собою всю різьблену красу.

Хіба може цей недолугий звір зрозуміти душу художника? У куцехвостого, напевно, й естетичного смаку ніякого немає. Майстри старалися, творили високі матерії. Усе тільки для того, щоб білка-таксист, ридаючи гіркими сльозами, не дала відчути всю глибину їхнього великого, творчого задуму!

Мої філософсько-просторові думки обірвало підозріле кректання у мене за головою.

— Ех, кх... Що ж ти, важкий-то такий. Ой! — моя голова знову впала на підлогу.

— Вітаємо! Ваше пасивне вміння «Залізна шкіра», прокачано до — «Панцир жука».

— Вибач, брате! — злизавши з мене чергову сльозу, що скотилася з його величезних очей, ент щосили безуспішно намагався витягнути моє безжиттєве тіло з цього страшного місця.

— Де? Де моя... — ледве ворушачи язиком, я намагався щось сказати білці, що знову схилилася над моїм тілом.

— Що, що ти хочеш? Хочеш, я По очі видряпаю. — та подивившись на міні-армію, що до нас наближалася, ент видав більш реалістичний план. — Одне око, так точно!

— Пали-ця... Де моя палиця? — ледве чутним голосом, прошепотів я.

— Не знаю... Полетіла, напевно, кудись... — посунув плечима Міхо.

— Так, яке око цього ходячого лопуха тобі принести? Ліве чи праве? Ліве, напевно, зручніше буде. Але остання воля — закон! Тож обирай.

— П... Па...

— Не зрозумів? Правий?

— Палицю, принеси... — з останніх сил видихнув я.

Явно засмучений моїм дивним вибором, Міхо помчав на пошуки загубленого предмета.

***

А тим часом натовп із п’яти ящірок і двох свинок розступився, пропускаючи вперед своє начальство. Здоровенний тип із величезними волохатими ручищами, але з головою слоненяти, підійшов до дверного проєму. Схопив мене за одну ногу і немов бездиханне ягня, потягнув через увесь зал на кухню.

Я подумки попрощався з братом по ремеслу, який створив такий неповторний, різьблений шедевр, як облицювання вхідних дверей до великої зали ресторану «Не відкинь копита». І кивнув йому на прощання, коли моя голова, немов футбольний м’ячик, підстрибнула на невеличкому, але доволі широкому порозі.

Дивлячись на зелені морди офіціантів, що співчутливо схилилися наді мною, і рожеві рила в білих, забруднених кров’ю халатах, загалом цілком симпатичних свинок, я з полегшенням подумав:

— А що, непогано все закінчується... Он, скільки небайдужих звіряток в останню путь проводжати прийшло... А міг би просто гнити в темній камері, все життя удобрюючи соковиті кульбаби, так і не побачивши білий світ...

Ні, все-таки Пако і Капо, свої 50 відсотків як не крути, цілком заслужили!

Безтурботний політ моїх останніх у цьому світі думок, перервало раптове приземлення на щось холодне і неприємно пахнуче.

Це був залізний, обробний стіл. Поруч із моїм обличчям лежала гора відрубаних волохатих голів, без очей і язиків. Видно, вони теж входили в меню цього елітного закладу.

Настала невелика пауза...

По довго не міг вирішити, який тесак із десятка тих, що висять перед ним, усе ж таки вибрати.

Але нарешті зважившись, узяв у руки, зважив, і... Повісив назад. Теж саме він проробив і з рештою інструменту. Позаду мене почало лунати незадоволене хрюкання. Нарешті, підстьобуваний свинями-кухарями, він вибрав один з абсолютно однакових, як на мене, тесаків, чим заробив чергову порцію хрюкаючих лайок. Але міняти ножик не став, і нарешті повернувся до мене...

***

— Кі-і-і-і-ях! — велетенська білка, що звалилася на мене, одним рухом вклала мені в руку мій загублений у м’ясорубці з ящірками посох і, немов ракета, стрибнула в напрямку приголомшеного раптовою появою ента, слоника-переростка.

— А-у-а-а!!! — заревів на всю округу, чоловік-слон. І схопившись однією рукою за голову, став безладно махати тесаком на всі боки.

— Ось брат! Твоє око! Щоправда, ліве... — з явним розчаруванням, видихнула руда бестія. — Ти, справжній друг! І мені буде тебе не вистачати! — поклавши слизьку, закривавлену тенісну кульку мені на лоба, тут же поскакала, дивовижним чином ухиляючись від різких розрізувань повітря, гострим залізом.

— Мало мені смердючих голів, так він ще й очне яблуко мені на обличчя поклав! — намагаючись змахнути цю неприємну, слизьку штуку з обличчя, я всіма силами, що залишилися, стиснув пальці, щоб поворухнутися.

— От же блін... Міхо! Щоб тебе... — на кінці дивної палиці, було кілька великих і гострих шипів. І ент примудрився встромити палицю саме з цими колючками, прямісінько в мою долоню.

Я спробував було розтиснути руку, але як на зло, вона мене не слухалася. А рівно, навпаки. Усе сильніше й сильніше стискалася, доводячи больові відчуття до шокових. Я не витримав болю і вирубився. Назавжди...

***

А навколо мене відбувалося біляче пекло. Слони, свині, ящірки, — всі дружно носилися залом, розмахуючи гострими тесаками, за скачучим, немов кулька від пінг-понгу, ентом-таксистом...

***

— Грут! Ти знову нажерся?! Слизень ти отакий! Скільки тебе чекати можна! Ти хоч уявляєш, як мене мучить спрага? Хоча, звідки тобі знати! З таким то вмістом алкоголю в крові! Гаразд, прощаю! Мені навіть подобається твоє нове пійло. І кров у тебе сьогодні чиста, — як ніколи! Навіть ДНК змінилося.

Невже ти перестав до старої Кноре заглядати? Ну і правильно! Я тобі давно казав, нікудишнє в неї пійло. А тут, навіть і нічого так, — бадьорить!

Ну а для душі, ти що приготував? Знову, слимака мабуть? Дивитися вже не можу, на слимаків цих! Хоча ні. Почекай... І тут не підкачав... Ну спасибі тобі Грут, за царський підгін! Це ж новий вид! От бешкетник! Ціную! Дбаєш як про рідного! А то, від слимаків цих, уже нудить, право слово!

Так, запишемо, — Хрюкорил, — 1 штука.

І дивись як влучив! Його ж тесаком, що летить у тебе, точно в лоб. Бац, і душа навіть не рипнулася. Прямо до мене, на обідній стіл!

Гей Грут, що мовчиш, ти хоч помирати не надумав часом? Мені новий Грут подобається! Я ж нудьгувати буду! Зачекай-но...

Ти ж... Не Грут?!!..

— Генетичний зв’язок здійснено.

Контроль, — частковий. Здійсніть повний контроль. Не дайте живому предмету захопити контроль над вами. Удачі в цій безнадійно-гиблій справі!

Порада.

Будьте сильним! Покажіть хто в домі господар!

Напуття.

Для гарного настрою, не забувайте вчасно, і головне досхочу, годувати генетично змінюваний, живий предмет. На знак подяки, він трансформуватиметься в потрібному Вам напрямку. Інакше, трансформуєтеся ви...

— Ау! Шмаркач, ти хто? І де, скажи на милість, цей п’яниця Грут? Це випадково, не твій дідусь? Давай, малий, паличку поклади, і будь добрий, діда поклич. Не те, щоб я за ним сильно скучив, але тисячу років душа в душу... А тут, дитина 173 річна, до того ж уся в дідуся. Такий самий забулдига!

Гей ти, постривай помирати! Ми ж тільки-тільки познайомилися. Та й палицю дідові, хто віднесе!? Ах ти ж... До наступного переродження, зовсім трохи залишилося... Ну, гаразд. Наженемо якось...