Частина 2. Новий друг

— Ось Макс, приймай свою сплячу красуню. — капрал максимально обережно поклав мене в ліжко.

— Зуб, ти що, його до смерті заганяв? — мій сусід по кімнаті підозріло подивився на моє, позбавлене будь-яких ознак життя, нерухоме тіло.

— Яке там, заганяв! Я вже думав все, видихався хлопець. Але ні. Так гад підірвав, немов заєць від лиса. Ледве його наздогнав. І це, на тринадцятому колі! Уявляєш?

— Може друге дихання відкрилося? — припустив Макс.

— Не знаю. Але він темп не зменшував, ще й добавки гад, попросив. Три останні кола, взагалі, — немов машина! Я навіть не помітив, як він об колоду спіткнувся. Все дивився, щоб самому не відстати. Ось і не відстав. Навіть обігнати вийшло... Дивись, яку шишку на лоба посадив! — капрал продемонстрував Максу округлу припухлість.

— Хто це тебе так? — здивувався мій сусід.

— Та він же! Або точніше, я. Об його голову.

— Він хоч живий?

— Живий... Що йому станеться. Але все одно, ти приглянь за ним, мало що.

***

Коли за капралом зачинилися двері, у моїй голові заграли фанфари, і голос, що вже став рідним, виголосив:

— Охорона й оком не моргнула, як ми діло провернули!

Вітаємо! У Вас нове активне вміння, «Швидкі руки».

Розвивайте активні навички, але не забувайте поповнювати Ваші запаси енергії. Щільний сніданок, вечеря й обід, це те, що для перемоги мати слід!

І через кілька секунд знову.

— Вітаю! У вас нове активне вміння «Хитрий лис».

Прикидайтеся, блефуйте, заманюйте і просто брешіть. Веселий шлях злодія, не терпить співчуття.

І запам’ятайте. У гаманці пройдисвіта фартового , - за звичай, дзвенить багато чого нового!

Підказка:

Тисни на психіку, забувши мораль,

та вміння унікальне, відразу забирай!

— От спасибі. У Лиса, і вміння «Хитрий лис»...

А чому не дохлий лис? Або лис-комір? Ну або, як у моєму випадку, — зовсім божевільний Лис! Не дарма ж, про психіку згадала. Ще трохи цієї тарабарщини і мені справді доведеться викликати санітарів лісу. А ось до речі й вони...

— Привіт, Макс!

— Здорово, брате. — крізь прочинені повіки, я помітив, як у кімнату увійшли двоє людей в однакових майках з емблемами-вовками. Причому однією з них, була дівчина.

— А, друзі! Проходьте. — Макс підвівся з ліжка. — Ви щось хотіли?

— Зайшли дізнатися, як там наше лисеня поживає. — Дівчина з жалістю подивилася на мене.

— Який він худенький...

— Це Зуб його так заганяв? — запитав високий блондин.

— Не знаю, Кит. Але капрал каже, що на п’ятнадцятому колі, ледве наздогнав це непорозуміння.

— На п’ятнадцятому? Зуб? — не повірив Кит. — Швидше за нього, тільки ти і Кентавр бігаєте.

— Ще Муху, забув. Вона нас двох, як два пальці, зробить.

— Та годі вам, хлопчики... Придумаєте теж. — зніяковіла молода, струнка брюнетка, сідаючи на моє ліжко.

— Я вас усіх трьох, разом із капралом, зроблю. Причому по черзі. Ще й коло фори дам.

— Коло! Ха-ха, ціле коло?! — якось невпевнено засміялися Макс та Кит.

— Два не дам. Напружуватися не хочу.

— Та годі! Муха, ціле коло з п’ятнадцяти? — не повірив Макс.

— Може, посперечаємося? Наприклад, на двісті золотих кредитів?

— Двісті... — видно було, як у Макса впало. — У мене тільки двадцять. Сріблянок.

— Ну й чудово! Дві монети, теж гроші! Заодно й розімнуся. Давай тільки, за годину до занять.

Муха повернулася до мене і почала гладити своєю ніжною ручкою, примовляючи:

— Бідненьке, маленьке Лисенятко, курей рятувало. Втомився, задрімало... Поганий Зуб, поганий!

Від її ласкавих дотиків, у мене в штанях стало тісно. Заважали штани. Дуже. Але я мужньо лежав і зображував дохлого, рудого пухнастика. Хоч це було, ой як непросто. І не тільки через фігуристу брюнетку, а й незрозумілу гостру штуку, що вже як півгодини різала мені в спину.

Дочекавшись поки вони всі вийдуть у коридор, я миттєво витягнув заважаючий мені предмет.

Це був, прозорий планшет капрала...

— Вітаємо! Ваше активне вміння «Хитрий лис», отримало другий рівень!

— Вітаємо! Ви отримали активне вміння, — «Витримка лева».

Ми мовчки заздримо Вашій незламній силі волі! Утримайтеся від нестримних бажань, що заважають виконанню Вашої основної місії. — повчав мене правди життя, сухий жіночий голос.

— Отямився?! Ти як? — Макс, що зайшов у двері, співчутливо мені посміхався.

— Жерти хочу! — чесно зізнався я. — Ніколи ще таким голодним себе не відчував.

— Жерти, ти пропустив трішечки. Сорок хвилин тому вечеря була. — Поспівчував мені Макс.

— І що, тут ніде й перекусити?

— Ну, чому ж, ніде. Є де. Але потрібні кредити.

— Це тобто, гроші? — уточнив я.

— Вони самі. А у вас там, на планетоїді інше було?

— На планетоїді? — не зрозумів я.

— На планеті-в’язниці, де ти служив. Це там, ти так бігати навчився?

— Ну так. — пригадав я свою легенду, сфабриковану братами носорогами. — Сходами, туди-сюди.

— Круто! — сказав Макс і дістав планшет, схожий на той, що лежав у мене під подушкою.

— Макс, а не підкажеш, скільки коштує перекусити?

— Ну, якщо просто перекусити, — то дві сріблянки, так точно. Якщо кава з молоком, — три мідяки. Це в забігайлівці. А в ресторані, — від золотого і вище.

— Ти вибач, але я тебе ще щось запитаю, якщо ти не проти?

— Запитуй. — сусід відклав убік планшет.

— Якщо я в цій самій армії служу, то мені і зарплату мають платити? Чи тут усі за ідею вмирають?

— Ні, ну зрозуміло що повинні. Без грошей-то, нікуди. Он, навіть подзвонити і то мідяк беруть! А за що, питається?

— Тобто, у мене, десь лежать бабки, за які я можу піти і поїсти?

— Ну звісно! Тобі сотку золотих на рахунок мали покласти. У коридор вийди, руку під сканер приклади і перевір, капнуло чи ні. Можеш готівкою, просто там і зняти. А можеш кодом своїм розраховуватися. Сканери майже скрізь є. Але готівку краще з собою не тягати.

— Це ще чому? — не зрозумів я.

— Та злодіїв тут, як і скрізь, — повно. Трішки відволікся і прощавай сите життя. Я так, свої десять золотих провтикав. От як знав, що треба все до останнього мідяка, батькам відправити. Безгрошів’я, воно брат, дисциплінує. Але ні ж, у кафешку навіщось потягнуло...