Деміург

Частина 1. Бурхливі проводи

— Друже мій, істину кажу тобі, нас чекають великі зміни!

— Які ще зміни?! Я півтора року дивлюся на ці сяючі гриби! Заплющую очі, — гриби. Засинаю, — знову гриби!

— Гриби, — це добре! У мене і грибів-то ніяких немає...

— Отакої... — я важко зітхнув, співчуваючи єдиному невидимому товаришеві. — Як ти в темряві, дві тисячі років просидів? Я не уявляю...

— І зауваж, не скаржуся. Хоча від грибів би не відмовився. Тим паче, що світяться.

— А ось і зміни...

***

У підземеллі вперше за півтора року увімкнулося світло і я заплющив очі від нестерпного болю.

— Цей? — прохрипів чийсь низький голос.

— Начебто, він... — невпевнено відповів захриплий бас.

— Гей! Опудало! Ти з якої планети?

— Відповідай! Коли до тебе нарієць звертається.

Перемагаючи біль, я все-таки трохи розплющив очі. Переді мною стояли два здоровенних носороги, вдягнені в шкіряні обладунки і із залізними кийками в крокодилячих лапах.

— Пако, він, мабуть, хоче каші Нарнійської скуштувати?

— Ти хотів сказати, що ми його в каші, хочемо спробувати?

— Ну так, вибач. Гра слів. Не так висловився... — вони обидва заіржали, весело хитаючи своїми метровими рогами.

— Не треба в каші! Я із Землі! — перелякано прокричав я.

Носороги переглянулися. Той що Пако, дістав блокнотик, олівець і суворо запитав:

— Ім’я, зріст? Скільки тут сидиш?

— Листяний Андрій, метр сімдесят вісім. Півтора року вже. Я з універу додому повертався. Іспит із малювання того дня був. А потім бац, — прокидаюся в цій темній кімнаті.

— Так, метр сімдесят вісім, ім’я — Лис... — Ой! Пако. Я знову олівець зламав, і дивись яку дірку проткнув! — Носороги уважно вивчали зіпсований документ.

— Та годі, хай буде Лис!

— Моє прізвище Листяний, від слова Лист. На Лист, я в принципі згоден. Одну літеру, домалюйте будь ласка, ненавиджу лисиць. Мене в дитинстві одна покусала, так я ці сорок уколів, як зараз пам’ятаю.

— Та нам насрати! Переписувати не будемо, так Пако?

— Ні, не будемо. Нам простіше його зжерти. — Носороги якось підозріло переглянулися.

— Лис, — навіть краще! — поспішив я їх заспокоїти. — І букв менше, і звірятко досить миле. Якщо не скажене.

— Вітаємо тебе Листяний.

— Пако, ти хотів сказати Лис.

— Ну так. Документ, — є документ! — І Пако потряс у повітрі дірявим листком. — Ти тепер, новобранець великої армії Нарів! Якщо згоден, розпишись ось тут. — Носорогокрокодил ткнув своїм довгим кігтем, внизу папірця.

— Ви мене що, в армію вербуєте? — здогадався я.

— Ну так, не ми ж із Пако, під Кентерійські кулі лізти будемо, нам і тут не погано. Так, друже мій?

— Нормально тут, — погодився Пако. І кульбаби свіжі на сніданок подають. І караглотів у соєвому соусі. Пиво, щоправда, тільки щочетверга. Але це нічого, його і в розливайці на третьому рівні, завжди можна купити. Так що, на війну ми не хочемо, — це факт!

— Так, ніхто не хоче. Мало хто звідти повертається. Ось наші із Землянами, договір і уклали. Вони нам, — бійців для армії. А ми їм, — захист через три роки. Від караглотів.

— Та що, за караглоти такі? — не зрозумів я.

Носороги переглянулися.

— Ти точно Землянин? Або ми не в ту нору заглянули. Тут вашого інопланетного брата, пів планети напхано. Піди розбери, де хто...

— Точно!

— А ну, скажи щось по-вашому, по-землянськи. І якомога яскравіше! Ми не образимося, — правда, Пако? — Пако ствердно кивнув.

— Не пішли б ви на три відомі букви! Караглоти смердючі... — не роздумуючи видав я, в помсту за півтора року, проведених у цій смердючій ямі. — Можу ще. Ось, наприклад...

— Не потрібно. Віримо, що землянин.

— Давай, ось тут розпишись і вперед, з піснею. З нею вмирати під Кентерійськими кулями, як не крути, але веселіше.

— А якщо не розпишуся? — припустив я, зовсім вже неймовірний варіант. Дуже мені не хотілося в інопланетній м’ясорубці брати участь. М’ясорубки, — вони скрізь м’ясорубки...

— Ні, твоє право... — зсунув плечима Пако. Якщо ти від такої честі відмовляєшся. То будеш і далі, до кінця свого нікчемного життя, добриво для кульбаб виробляти. А вони як не крути, від ваших виділень ростуть швидше, і на смак більш соковиті. Тож нам все одно.

— Абсолютно! — підтвердив не Пако.

Сидіти й дивитися на сяючі фіолетові гриби, у мене не було жодних сил. І я попросив у носорогих крокодилів ручку.

Пако сумно подивився на свій зламаний олівець і сказав, — що це не обов’язково. Можна просто плюнути не палець і прикласти його до цього важливого документа. Що я швидко й зробив. Допоки вони не згадали про свої соковиті кульбаби і не передумали.

— Лис, — сказав Пако, — ти тепер наш побратим до самої смерті!

— Ви ж щось, про три роки говорили? — не зрозумів я.

— По-перше, — я такого не говорив, правда Капо?

— Не говорив, — підтвердив Капо.

— А по-друге, — дуже сумнівно, щоб ти, Лис, протримався хоча б тиждень. Так що, не парся, брате. Тут хороші посмертні дають. І Капо офіційно, твій єдиний родич, на всьому білому світі. І ти дивись! Не підведи свою нову, люблячу сім’ю. Довго на цій війні не затримуйся. Пиво, воно саме себе не купить! А один кухоль по четвергах, — це дуже мало.

— Мало. — підтвердив мій зведений брат Капо.

— Зараз тебе відмиють, переодягнуть, а завтра з першим ТК і вирушиш.

— Куди вирушу?

— На навчання. Ти ж не думав, що тобі там легко померти дадуть. Перед смертю треба й помучити трохи. Але ми з Капо, це зовсім не схвалюємо.

— Ні, не схвалюємо. — погодився мій страшний братик.

— Тож, бувай, родичу. І дивись, не підведи нас! Щоб максимум через місяць, гроші лежали в Капо на рахунку!

Більше нічого не сказавши, вони пішли шукати наступного рекрута.

Уже відмитий, поголений і коротко обстрижений, я з хвилюванням очікував завтрашнього дня.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше