Частина 5. Дитячі страхи...

Повернувшись додому зі школи, Система вкотре засумувала, що її найкраща подруга покинула її саму, поїхавши на збір урожаю листя ікластого плюща-сироїда. З нього місцеві ескулапи виготовляли неймовірно смердючу настоянку для виведення з організму всіляких паразитів, а заодно й для відлякування щурів від складів із припасами. Це доволі небезпечне сезонне заняття дозволяло місцевим жителям хоч якось зводити кінці з кінцями. І вона знову почала переживати, щоб із Леотою там нічого поганого не сталося. Адже потрапити в обійми цієї ненаситної рослини було вкрай неприємною справою. Що нерідко закінчувалося лише одним фіналом — обгризеним до кісток трупом. А то й кісток не лишалося, особливо якщо це була дитина. Але побачивши біля свого будинку дивне скупчення і ледве протиснувшись крізь юрбу роззяв, вона оніміла від подиву, не в змозі повірити в те, що відбувалося…

Прямо перед її дитячими очима розгорнулася страшна картина. Четверо величезних імперських агентів під наглядом істоти в капюшоні волоком тягли її зв’язаних батьків до чорного транспорту таємної поліції. Майже сотня її ще молочних зубів скрипнула від злості, а дитячі очі налилися сльозами. Не витримавши напруги й міцно стиснувши свої маленькі кулачки, вона вже було кинулася допомогти побитій і пораненій матері. Але, зустрівшись поглядом із ледь живим батьком, миттю зупинилася. Його благальні очі, що кричали не робити цього, наповнилися кривавими сльозами. А губи, що ледве ворушилися, прошепотіли:

— ТІКАЙ, Системо… ТІКАЙ…

Але щойно ледь чутні слова злетіли з пересохлих губ, істота в капюшоні миттю обернулася в її бік і, ледь кивнувши ще двом озброєним охоронцям, указала на рудоволосу дівчинку з кумедними косичками в юрбі роззяв. І не встигла вона отямитися, як двоє здоровил уже тягли її до роззявленої пащі цього страшного транспортного засобу, готового назавжди забрати її повне сподівань і мрій, цілком щасливе дитяче життя, а натомість кинути в темну безодню відчаю й безнадії.

Однак вона анітрохи не злякалася цих громил. Ба більше, їй одразу закортіло застосувати на практиці свої нові знання. Розгубившись лише на одну-єдину секунду, Система негайно опанувала себе й створила навколо охоронців особливу ауру з найдрібніших частинок всесвіту. Маючи нейтральний заряд, вони ідеально підходили для її завдання. Зіштовхуючись особливим чином із більшими атомами й молекулами, вони миттю створювали потрібні їй, проникаючі крізь будь-які перешкоди, неймовірно складні за своєю структурою реліктові випромінювання, для яких не було нічого неможливого в цьому світі. І це, як не дивно, працювало! Але варто було хоч на один атом, на одну найдрібнішу частинку помилитися — і ніякої магії не було б… Проте Система, попри всю обмеженість її дитячих знань і ще менший досвід, не помилилася. І завдяки систематичним, майже до втрати свідомості тренуванням, зробила все так, як учив її той дивний, неймовірно захоплений своєю справою, літній учитель.

Агенти таємної канцелярії були настільки приголомшені раптовим відчуттям безмежного щастя, що геть забули, навіщо вони тут! І дівчинка, не втрачаючи часу, скористалася моментом, вирвавшись із міцних лап дивно посміхаючихся один одному велетнів у чорній уніформі. Підбігши до батьків, вона дивом ухилилася від дубинки з електричним високовольтним розрядом, що пролетіла над головою, і встигнувши наспіх поцілувати матір і міцно обійняти батька, прошепотіла:

— Я дуже-пре дуже вас люблю… — і тут же щосили кинулася геть за допомогою до єдиного, хто міг би впоратися з цією жахливою ситуацією…

***

Побачивши свою найкращу ученицю на порозі свого будинку, величезний Дід дуже зрадів гості.

— Системо! Яка ти молодчина, що зайшла сьогодні раніше! Я, зізнатися, тебе вже добряче зачекався. Дивись-но, це моя нова формула абсолютного дитячого щастя! Я довго думав, що б такого додати, щоб щастя було повним і сяючим. Сльози радості чи гучний дитячий сміх. Але знаєш, перепробувавши різні варіанти, я зрозумів, що трішки смутку, щоб підкреслити, що більшого вже ніколи не досягти, — це саме те, що треба!

— Учителю! — вигукнула з порогу Система. — У мене дуже погана звістка!

— Що сталося, люба? — не міг збагнути, дивлячись на задихану дівчинку, старий. — Щось із Леотою? Сподіваюся, її не послали ще й у темні, глибокі щурячі нори, збирати жили кривавого дуба?! Це дуже небезпечне заняття навіть для дорослого, не кажучи вже про дитину! І навіть мої простенькі захисні формули, які вона насилу освоїла, навряд чи їй допоможуть. Адже вона й близько не така розумна й старанна, як ти.

— Ні, учителю! Таємна поліція щойно схопила моїх батьків! Але ж вони ні в чому не винні! — розридалася Система.

— Не переживай так, люба… — підійшов до неї ближче величезний дід. — Якщо не винні — відпустять, — усміхнувся він заспокійливо. — Зате подивись, яку чудову формулу я вигадав! — ніяк не вгамовувався старий. — Це, безсумнівно, моє найкраще відкриття! І все — завдяки тобі! 

Він махнув рукою, і тисячі яскравих іскор пролилися дощем із-під стелі на розкинуту посеред величезної кімнати різнокольорову веселку. Неймовірно задоволений собою, він усміхнувся ще ширше, коли падаючі зірочки, переливаючись і сяючи, перетворювалися на надзвичайно красиві квіти. Він продовжував захоплено розфарбовувати простір, заодно випускаючи на волю чарівних метеликів. Система приголомшено дивилася на це божевільне поєднання яскравих, пахучих квітів і красивих відблисків на крилах комах, геть забувши, навіщо сюди прибігла. Поки не відчула в повітрі ту саму краплинку смутку, яку старий таки додав для повноти сприйняття. Смутку за своїми побитими до напівсмерті батьками.

— Учителю! — вигукнула вона. — Вони й мене хотіли забрати! Але я вирвалася й прибігла до вас! Допоможіть мені, учителю! — старий приголомшено зупинився, мабуть, перебравши з порцією смутку. Бо все довкола миттю потьмяніло, забарвилося сірими кольорами, а зі стелі пішов дощ. Система, не витримавши напливу емоцій, підбігла до величезного діда й, обійнявши його за талію, гірко заплакала.