Частина 4. Кусючий в'язень

— Гей, кусюче опудало! Прокинься! — величезний, вдягнений у шкіру носоріг-охоронець тикав у мене дерев’яною дубинкою з металевими наростами.

До кінця так і не прийшовши до тями, я відчував, як моя голова розривалася від неймовірної кількості з’їдених Кликом-вампіром сяючих грибів. Я навіть пам’ятав, як ця тварюка від безвиході намагалася пити мою ж кров, від чого її одразу вивертало тими самими сяючими грибами. І ось нарешті, коли мої багатостраждальні три відсотки мозку взяли гору над повністю відключеними свідомістю вампіра рештою моєї свідомості, я спробував поворушити потрісканими до кривавих борозен губами. І треба ж! У мене вийшло! Але все, що я зміг сказати у відповідь на образи цього рогатого страховиська, — це послати його в одне, призначене для сидіння, місце. Що у нарійців, мабуть, було неймовірно страшною образою. І носоріг не став себе стримувати. Повісивши дубинку на пояс, він одразу підняв мене своєю пазуристою лапою за шию і вліпив таку соковиту ляпаса, що Клик, який уже почав приходити до тями, миттю втратив владу над більшою половиною мого молодого, до краю виснаженого кровопивцею організму. При цьому добряче захитавшись у моїй щелепі. Отримавши майже повний контроль над тілом і відчувши, як ослабла хватка цього паразита, я видав ще тонну лайок про явно недостатньо довгий, яскраво-червоний ріг охоронця, та про такий же, на сто відсотків, дрібний прилад у його шкіряних штанах. За що миттєво був покараний черговим важким ударом у щелепу. І на знак подяки я одразу підставив під удар саме ту частину обличчя, де засів мій нахабний загарбник. А добиваючий удар залізним носком чобота по тому ж місцю, остаточно розхитав цього гада. Якого я відразу ж безжально вирвав за допомогою язика хамелеона і разом із довжелезним коренем та кров’ю, що хлинула з рани, виплюнув під ноги розлюченому охоронцю.

— Капо! — несамовито волав носоріг. — Це цього, абсолютно невихованого в’язня, ти хотів перевести до нас в охорону? Стверджуючи при цьому, що він нічого поганого не зробив і добріші за нього тільки милі, пухнасті кульбабки?

— Так, начальнику в’язниці… — важко зітхнув знайомий мені нарієць. — Він досвідчений охоронець і вже працював у виправній системі Нарії, поки не виявив бажання повоювати за Альянс через смерть своєї дружини.

— Видно, вже відвоювався, раз тут опинився… — грізно глянув на підлеглого розлючений носоріг. — І як ти можеш порівнювати це поріддя пекла з такими рідними нашому серцю кульбабками?

— Вибачте, начальнику в’язниці. Кульбабки — це наше все!

— Отож-бо… І скільки разів тобі повторювати! Згідно з останнім циркуляром № 23-10, я — начальник тюремно-виправного закладу планетоїда номер 23-47, а не в’язниці. Пора б уже відкинути старі стереотипи! А ти — лише заступник начальника зміни! Точніше, начальник зміни, поки Пако у відпустці. І наша робота спрямована на виправлення поведінки довірених нам в’язнів! Це зрозуміло?

— Так, начальнику в’язниці. Я зрозумів. Але він — мій близький родич.

— Ось нехай посидить у найхолоднішій і найтемнішій камері на цьому планетоїді, а коли нарешті задумається про свою негідну поведінку, тоді й поговоримо про твої необачні родинні зв’язки.

— І скільки йому сидіти? — не зрозумів Капо.

— Ну, пару сотень років, я думаю вистачить, щоб вправити мізки цьому ідіоту. І це, — поки я добрий.

— Але люди стільки не живуть! — намагався аргументувати свої побоювання Капо.

— Це — виключно їхні проблеми. Завтра прийду, перевірю!

— Так, начальнику в’язниці. Я зрозумів… — відповів, важко зітхнувши Капо.

— Твою бабусю! — безнадійно махнув нарієць. — Капо! Я — начальник тюремно-виправного закладу! — і величезний носоріг, мабуть образившись на черговий промах підлеглого, на прощання добряче додавши ногою по моїй багатостраждальній голові, виліз через відкритий люк із цього, досить чистого і просторого, порівняно з моєю попередньою норою, приміщення.

— Вибач, Лисе, — похилив свій почервонілий від безсилля ріг мій названий шуряк. — Я намагався. Але ти ж бачиш, начальство явно не в настрої. Посидиш пару десятків років, може, його трохи й попустить.

— Гаразд, проїхали… — сплюнув я криваву кашу на підлогу. — Але ти ж розумієш, що я не можу тут стільки сидіти. Я просто не доживу!

— Розумію… — важко зітхнув Капо. — Я щось придумаю. Але в найглибшій і найтемнішій камері, тобі все ж доведеться посидіти. Пару днів. Або років. Начальник жартувати не любить. Але ти сам винен. Покусав половину зміни. І навіть мене пару разів цапнув. Довелося тебе насильно нагодувати грибами, щоб ти заспокоївся.

— Вибач. Я був не при собі… — винувато похилив я носа. — Але зараз уже все гаразд. Твій начальник своїми тумаками, як не дивно, привів мене до тями.

— Буває… — погодився Капо. — Я теж, коли зранку пива не вип’ю, почуваюся не дуже добре.

— А де це Пако? Може, він щось придумає? — вирішив я поцікавитися у явно засмученого родича.

— У подорожі він. Весільній. — важко зітхнув той. — Дуже дорогій. І все завдяки тобі. Пако сказав, щоб я тебе як найшвидше звільнив. На волі від тебе, явно, більше користі. Ось, до речі, ти тут загубив, — підняв він із підлоги закривавлений Клик-вампір. — Можу покликати лікаря, він його швидко на місце вставить!

— Ні, дякую! Хай лежить… — відійшов я подалі від страшної тварюки. — І це. Можна прямо зараз у ту, іншу камеру?

— Як хочеш. Ти зробив Пако багатим. Дуже багатим. Мене зробив багатим. І мені для мого брата нічого не шкода…

***

Про найчорнішу і найсмердючішу діру на цьому планетоїді начальник в’язниці явно не жартував. Жодних сяючих грибів тут і близько не було. Натомість було страшенно моторошно. Не встигнувши зробити й пари кроків, я послизнувся і гепнувся на величезні, слизькі палиці. Помацавши рукою навколо, я виявив ще й непристойно великий, майже людський череп із непристойно великою кількістю зубів і гниючою плоттю. Перелякавшись, я миттю відповз у найближчий закуток. І відразу наштовхнувся на чергову купу чиїхось кісток.