Частина 3. Нахабний артефакт

Я відчував, як відчайдушно чинить опір цій небаченій за потужністю зброї, мій остаточно протверезілий плащ. Як згорають одна за одною його неймовірно гострі, зубасті нитки. Як почала плавиться моя шкіра. Я кричав що є сили від болю, проклинаючи систему і її найбезглуздіший на світі план, з усіх безглуздих панів. Як раптом усе зупинилося…

Я розплющив очі. Окрім сильних опіків, на мені нічого не було. Під словом нічого, я маю на увазі буквально, нічого. Весь одяг, за винятком пари зубастих ниток від плаща, які я прикусив від болю, випарувався. Дивна істота нікуди не поділася, а так само висіла в повітрі.

— Добий його! Чому ти зволікаєш?! — рознервувався ледве живий ювелір. — Цей Леот, — усе що залишилося від проклятої Системи! Цієї зрадниці! Цієї брехливої тварюки!

— Але я не бачу в ньому жодних ознак Системи… — прокотилося в мене в голові. — І не бачу Всемогутнього Ока.

— Але воно в нього було! Під плащем Леота! Я сам бачив! — обурювався дідусь.

— Схоже, єдиний тут брехун, це ти, ювелір. — істота розвернулася і одним тонким променем, пропалила перекошеному від страху ювеліру голову.

Я почув, як неподалік завили сирени, а дивна постать, спустившись на землю, підійшла до мене і, нагнувшись над ледве живим тілом, узяла моє підборіддя в цілком собі людську руку. Заглянувши невидимим поглядом прямо в мою змучену душу, яка дивом все ще залишалася в багатостраждальному тілі, і подумки вимовила. — І з чого старий дурень вирішив, що це ліот? Звичайний, нічим не примітний черв’як…

Сирени наближалися все ближче й ближче, а таємнича істота все дивилася й дивилася, вивертаючи мене своїм невидимим поглядом на виворіт. Але нічого корисного для себе так і не виявивши, явно засмутилася. І різко схопивши моє нещасне тіло за ногу, потягла до краю прірви, за якою просто з небес падали неймовірної краси водоспади. Я ж, доклавши неймовірних зусиль, спробував схопиться за чорне каміння, що виступало з бруківки. Але замість цього загнав собі в долоні, розкидані тут дрібні осколки, що залишилися від мого колишнього бойового друга, зубастого меча. Від крученої рукояті якого, збереглися тільки спогади і купка попелу. Ще мені на очі попався той дивний зуб, який немов магніт потягнувся за кривавою доріжкою яку я залишав, і одразу ж встромився в щелепу замість вибитого ювеліром зуба, ставши на його місце, немов рідний.

Дотягнувши мене до краю прірви, фігура в чорному плащі зупинилася. І глянувши на мене з огидою, яка ясно відчувалася, підняла в повітря силою думки і відразу ж жбурнула в темну безодню.

Але я чомусь не зрушив з місця, а продовжував висіти, чинячи опір її чималим зусиллям. А потім і зовсім полетів в інший бік.

Десятка два місцевих поліцейських, абсолютно беззвучно вистрілили в мене своїми дрібними гарпунами з нано-тросами. І такими ж тонкими нитками, немов павутиною, одразу ж огорнули і темну фігуру в плащі. Утім, їм це не дуже допомогло. Різко мотнувши головою, вона перерізала яскравим променем нано дріт і недбало махнувши рукою, відкинула огрядних, озброєних до зубів нарнійських носорогів, немов кеглі. Жбурнувши заодно і моє бідне тіло в їхній бік. Але поліцейські не розгубилися, і одразу ж відкрили вогонь з усього, що в них було. Зокрема димових шашок, гвинтівок і навіть гранатометів. Коли дим розсіявся, нікого біля прірви вже не було.

— Придурки! Що ви тут влаштували! — почув я знайомий голос. — Я ж ясно сказав, людина має залишитися в живих! — єнот у доволі брутальній формі вичитував із пів сотні здоровенних нарійців, що повісили свої роги.

— Так він і живий! — відповів один із носорогів. — Чого кіпіш піднімати-то на рівному місці. Ну, майже живий…

Усі відразу подивилися на гарненько підсмаженого, абсолютно голого мене. Єнот, виблискуючи ідеально випрасуваним, дорогим костюмом, присів навпочіпки перед моєю порядком підкопченою пикою.

— Привіт, чоловіче. Щось ти неважливо виглядаєш… — усміхнувся він зловтішно. — А от прийняв би мою щедру пропозицію, і не був би схожий на запеченого в тісті караглота. Ніжився б зараз у величезній ванні, з десятком самок твого виду. А так, я за дарма підвіску заберу. До речі, де вона? — єнот підвівся. — Ви все тут обшукали? Де прикраса?

— Пане Онте, ми все обшукали! Не було тут ніяких прикрас… — розсунув пазуристі лапи, мабуть, начальник охоронців порядку.

— А людину обшукали? — загарчав на них єнот. — І старого цього мерзенного, заодно!

— Людину? — не зрозумів поліцейський-носорог. — Так він же голий! А в кібер-організмі нічого кримінального, окрім автоматичної зброї і пари розривних гранат, не було. Я особисто все поліцейським сканером відсканував. У тому числі й рядового Лиса. Який, за нашими даними, числиться серед найнебезпечніших дезертирів із військ Альянсу. До речі, вбивство шановного ювеліра, теж можна на нього повісити. Або ж можемо все тут зачистити, скинувши їх обох у прірву. Тоді й рапорт заповнювати не потрібно.

— Це так! — погодилися інші представники порядку. — Кінці у воду і ніякої паперової тяганини!

— То, як же мені з вами вчинити, а рядовий Лис? — хмикнув Пан Онте, походжаючи навколо мого нерухомого тіла. — Скажете мені де підвіска, — залишитеся живі. Збрешете, — підете слідом за старим.

Мені було дуже боляче. Поворухнути я міг хіба що своїми замерзлими на вітрі пальцями і обгорілими губами. Але останню, зубасту, неймовірно гостру нитку від ненажери, я все ж сховав у себе в роті. Обмотавши її навколо мого нового ікла, яке якось вже сильно випирало. І якщо ця нахабна істота до мене нагнеться, я зможу своїм довгим язиком із зубастою ниткою на кінці відмахнути йому його пихату, прилизану голову єнота. Але він, чомусь навпаки, відійшов подалі, і засував очима, мабуть, вибираючи щось у меню комунікатора.

— Тепер, коли я ввімкнув детектор брехні, я весь в увазі. Так, де ти подів підвіску, чоловіче? — і єнот так вдало присів просто біля мого обличчя, що мені залишалося лише клацнути моїм довгим, зеленим язиком.

— Не потрібно цього робити! — почулося в мене в голові голосом, що раніше не зустрічався.

— Хто це? — не зрозумів я чергових дивних глюків.

— Це я. Твоя совість! — пролунало у відповідь.

— Яка ще, до зайцепригів, совість! Нема в мене ніякої совісті! — повідомив я нахабі чисту правду. — Забирайся з моєї голови! Тут і так, від вашого ненормального, інопланетного брата, останнім часом дуже тісно!

— Та, жартую я! Я твій новий корінний зуб. Ну, або твій господар. Як тобі зручніше.

— Я, — сам собі господар! — спробував я розхитати язиком і виплюнути нахабну заразу. Але балакучий артефакт, вочевидь, вже глибоко пустив своє коріння. Я відчував, як тисячі нервових закінчень розходилися по всьому тілу, намагаючись узяти під контроль усі мої органи, зокрема й багатостраждальний мозок.

— Не потрібно чинити опір своєму щастю… — заспокоював мене зуб. — Я, — неймовірно могутній, Ікло-вампір, 643 рівня з планети Тіріон. І так, я можу жити без системи. Але не можу жити без крові. І твої акулячі зуби дуже нам у цьому допоможуть. Тож я цілком задоволений своїм новим тілом. А не цим, бездушним любителем алмазів!

— Це моє тіло, придурок! — долучив я до роботи над позбавленням від непрошеного гостя і свій довгий язик.

— Як скажеш. Але поки що наше з тобою завдання, — вижити і не зіпсувати ще більше, мою нову, і так порядком пошкоджену шкіру. Тож довірся мені, невдячний носій такого щастя як я. Для повного контролю над твоїм організмом, мені знадобиться ще трохи часу. І я б на твоєму місці, так затято не пручався. Тоді, можливо, я зможу обдурити цю самовпевнену шавку в розкішному костюмі.

— Обдурити? — не зрозумів я. — Але як? У нього ж детектор брехні.

— Учися, синку, поки ти живий! — хмикнув Ікло-вампір. — Але для початку, трохи інформації, поки я не підключився до твого відсталого мозку. По-перше, скажи мені, де ти подів прикрасу. По-друге, у що має повірити цей самовпевнений хлищ. Мені це потрібно, щоб брехню видати за правду, у випромінюваних твоїм тупим мозком електромагнітних хвилях, на які якраз і налаштований детектор брехні. Ти ж не хочеш, щоб він ввів тобі в голову нейронний зонд, попередньо розкурочивши черепушку, і ти сам про все розповів. А потім відкинув копита. Ні? Я теж не хочу.

— По-перше, — сам ти відсталий і тупий. А по-друге, — пішов ти, знаєш куди?

— Куди? — не зрозумів паразит.

— Туди, куди не ходять поїзди!

— Ясно. Знущаємося значить. А я тобі цілих три відсотки мозку хотів залишити. Ось так, довіряй потім людям.

— А старому, ти скільки відсотків залишив?

— Старому? — не зрозуміло Ікло.

— Ну, колишньому господареві.

— А, цьому придурку… — якось знітився Вампір. — Нічого не залишив. Не було в мене до нього доступу. Дроти ці прокляті… Але в тебе то, просто рай! Кілька годин, — і ти під повним моїм контролем! А там можна і на полювання! Як же я скучив за свіжою кров’ю! А то цей старий дегенерат, мене одними штучними консервантами годував! Можеш уявити? Тьху. Але ти-то, — інша справа! Я вже підібрався до твоїх нейронів, і намагаюся перестрибнути перші синапси. Стоп. А це що ще за хрінь!

— А ну! Відвалив від мого господаря! — почув я голос мого згорілого корінця. У мене в потилиці одразу ж щось дуже боляче колькнуло. Неймовірний біль блискавкою одразу ж віддав у новий зуб.

— Гей недоумки! — обурився я. — Боляче ж!

— Хазяїне! — ця кровососуча тварюка вам заважає? — окрикнув мене корінець.

— Я допомагаю! — огризнувся Ікло-вампір.

— А ну! Тихо ви! — спробував я заспокоїти двох ідіотів. Дивлячись як внизу розкинулася величезна, бездонна прірва. А начальник-нарієць, якось вже невпевнено тримав мене над нею за одну ногу, у будь-який момент готовий розтиснути свої пазуристі пальці. — Мені терміново потрібно йому щось відповісти!

— Пусти мене до себе в мозок! І я допоможу тобі, людино. — гордо заявив зуб. — Повір Іклу-вампіру 785 рівня!

— Зачекай-но. Ти ж нещодавно казав, що ти 643 рівня? Як це ти так прокачався-то різко?

— Говорив, не говорив… Ти жити, — хочеш? Тоді не дурій! Мої невичерпні сили навіювання не мають рівних у цій галактиці!

— Гаразд. Але лише один відсоток мозку твій. І це не обговорюється!

— Мені потрібно, мінімум, три. А краще тридцять три! А що б напевно вийшло… — почало заливати Ікло.

— Трьох достатньо. — важко зітхнув я. — Корінець, проконтролюй! Якщо що, вали його на хрін!

— Ви впевнені, хазяїне? — з явним побоюванням вимовив він. — Вампірам довіряти не можна…

— У тебе є інші варіанти? Система мене не чує, від плаща лише одна нитка залишилася, і я зараз здійсню найдовший політ у моєму житті…

— Гаразд, кровопивця. Але не більше трьох відсотків! Інакше я швидко тебе на капусту порубаю! — пригрозив корінець.

— Заспокойся, тупа рослина! Як тобі крукські щури на смак? Не сильно, після них нудить?

— Та я, тебе! — розлютився корінець.

— Хлопці, давайте жити дружно! У мене зараз голова від вашого галасу вибухне і без усяких падінь об гострі скелі. — носоріг тим часом явно втомився тримати мене над прірвою і став по трішки розтискати свої пазуристі пальці. Відраховуючи таким чином мої останні секунди життя.

— Гей, кровопивця! Правда в тому, що підвіску забрала та дивна істота, що на мене напала! Все зрозуміло?

— Це точно? — перепитало Ікло.

— Точніше не буває!

— Чому ж ти тоді сам йому про це не скажеш? — не зрозумів мого дивного мовчання вампір.

— По качану.

— Зрозуміло… — замислилося Ікло. — Усе це, звісно, чудово… Але в такому разі, мені потрібно 97 відсотків мозку. — поставив чергову умову Ікло-кровопивця. — Інакше, — ніяк!

— Обійдешся!

— Ну, як хочеш. Щасливого польоту!

— Три пальці, два пальці… — відраховував носоріг. — Один палець.

— Гаразд, але тільки на той мізерний час, щоб переконати цього сраного єнота! А потім забирайся! Пусти його корінець!

— Ой, даремно Ви це робите, хазяїне. Ой, даремно… І де цей плащ-алкаш, щоб мене підтримати, коли він так потрібен!

***

— Пане Онте! — раптом закричав я як різаний. — Запевняю Вас у моїй безмежній повазі до Вас і вашої вельмишановної в усій галактиці і за її межами, сім'ї! Я жодним чином не хотів Вас образити своєю відмовою! Сам не знаю, що на мене найшло! Якщо ви зволите попросити вельмишановного капітана поліції мене відпустити на землю, з безпечного для мого тіла боку, то я з великим задоволенням повідаю Вам, що сталося, і де ділася прикраса, яка Вас цікавить! — ошелешений єнот дивився на людину, яка раптом стала занадто говіркою. — Прошу Вас! Я все скажу! Навіщо мені псувати стосунки з таким могутнім членом суспільства як Ви! — і я тут же запобігливо посміхнувся.

— Гаразд, капітане, відпустіть його на землю. Схоже, він говорить правду. — скомандував носорогу, що вже майже розтиснув свої пальці. — Тільки з цього боку опустіть. У прірву ми його завжди встигнемо скинути. — додав Онте носорогові, що зам’явся. — Ну ж бо, кажи. Куди подів прикрасу!

— Обов’язково скажу! — знову посміхнувся я як ні в чому не бувало. — Щойно Ви підтвердите, що я виграв у старого в чесному поєдинку. Вам це не складно, і вашого вагомого слова буде більш ніж достатньо! А я Вам буду дуже, і дуже вдячний! І відразу скажу де підвіска!

— Ну ти й нахаба! — хмикнув єнот. — Але згода. — засував він очима. — Підтвердив. Ти тепер офіційно переміг у чесному поєдинку нещасного дідуся. Так, де підвіска?

— А, підвіска… — згадав я. — Так, її Майстер-сержант Грізний із собою забрав. Можу я йти. А то мені треба терміново нічними вуличками прогулятися, повітрям подихати, тощо… Я ж правду сказав?

— Так, правду… — констатував невдоволено єнот. — Але твоє іржаве корито, з Майстер-сержантом, уже півгодини як вимкнуло транспондер і, мабуть, кудись, по швидкому злиняло. Заарештуйте цього недоноска за дезертирство і вбивство нещасного ювеліра!

— Як злиняло?! А як же мої гроші? І я не хочу до в’язниці! Там холодно і сумно. І де я там зможу попити свіжої, неймовірно апетитної крові?

— Зачекайте, капітане. Ти не хочеш до в’язниці? Ну тоді скажи мені, де моя підвіска? І куди відправився твій товариш? Не буду ж я за ним по всій галактиці ганятися!

Я сидів замкнений у трьох відсотках відділу мозку, який явно відповідає за всі больові відчуття в моєму організмі. І щосили намагався заглушити нестерпне відчуття страждання, яке посилала до мене кожна клітинка мого бідного тіла, поки ця тварюка здавала з тельбухами мого безпосереднього командира, цьому, явно стурбованому єнотові. А вампір тим часом, судорожно нишпорив у моїх спогадах, намагаючись дістати потрібну Онте інформацію. І він обов’язково б це зробив, як і з Майстер-сержантом, якби я і сам до пуття не знав, куди вирушить Грізний, дотримуючись нашого дивного плану.

— А, ось ти де! — зрадів вампір. — Я щось не зрозумію… Ти мене, великого вампіра 943 рівня, обдурити вирішив? Куди полетів Майстер-сержант Грізний? — зашипів на мене грізно виродок. — І не здумай мені брехати! А то, твої три відсотки, миттю перетворяться майже на нуль! Так, корінець?

— Так, хазяїне. — погодилася з його новим повелителем моя колюча рослина.

— І ти тоді, не те що думати, а й відлити толком не зможеш!

— Нічого я тобі не скажу, брехливий виродку! — показав я йому, як міг, середній палець.

— Давай, корінь кривавого дуба, двинь його як слід! Нехай відчує, що таке справжній біль! — наказав бідній рослині, Ікло-вампір.

— Вибачте, хазяїне Лис… — і корінець двинув… Сказати, що мені було боляче, — це нічого не сказати. І я б виклав усе, що знаю і не знаю, аби припинити цей нескінченний, нестерпний біль.

— Мені нічого тобі сказати! — прокричав я, з усіх сил намагаючись втратити свідомість.

— Це ще чому? — не зрозуміло Ікло. Як раптом до нього дійшло. — Ой, йой… Ти й сам не знаєш…

***

Капрал Зуб, втомився за цей день, як мабуть, ніколи не втомлювався. Навіть після виснажливих, до сьомого поту, бойових тренувань. Цілий день ганяючись за проклятими плюками, з його ногою, що ніяк не гоїлася і нила від будь-якого руху, він постійно проклинав і полковника Жабо з його валізкою, і зубастиків, які постійно тікали від нього, і старий, іржавий корабель, що ледь дихав на ладан, і рядового Лиса. Але потім згадавши, що він, не дивлячись ні на що, все ж таки врятував йому життя, проклинав уже себе, за те, що досі злився на дивного юнака, який невідомо звідки, так недоречно з’явився в його доволі розміреному житті. І тепер, покінчивши з прибиранням просто неймовірної кількості дохлих плюків, він намагався хоч трохи подрімати, щоб нарешті заспокоїти розболілу ногу. Можна, звісно, було вколоти знеболювальне, але він і так уже прийняв подвійну дозу. А ще більші вливання цілком могли б викликати звикання до цих трохи розслаблюючих, інопланетних ліків. А перетворитися на закінченого наркомана, йому зовсім не хотілося. Та й цей ниючий біль хоч якось допомагав не збожеволіти від того дурдому, що відбувається навколо.