Частина 2. Майстер-ювелір 320 рівня

«Дідусь явно поїхав на ґрунті безпробудного пияцтва…» — подумав я та подивився на ошелешеного Горра, який ще нещодавно подумки підраховував збитки, а тепер навіть і не знав, посміхатися від щастя чи плакати. Мовляв, що мені робити? Той, побачивши мій запитальний погляд, заперечливо похитав головою. Зачекай зустрічної пропозиції. Майстер-сержант, ще більше спітнівши, завбачливо сів на крісло. І на моє уявне запитання, нічого не відповів. Але тут слово знову взяв господар вечора…

— Ну нічого собі! Аж сім мільярдів, п’ятсот вісімдесят п’ять мільйонів, сорок дві тисячі триста чотири золотих кредити. Отакої. Хто б міг подумати, що вечір буде таким цікавим… Десять мільярдів золотих кредитів! Я думаю, на цьому наші торги закінчено… — сержант тут же залпом випив зелений, явно алкогольний напій, що стояв на столику та переливався різними кольорами веселки. А старий ювелір, схопившись за серце, важко й повільно дихав. Я ж, почув тихий, трохи дитячий голосок.

— Довірся своєму серцю. Нема нічого надійнішого і вірнішого за внутрішній голос. Тільки він підкаже тобі, як вчинити правильно. Леота, ми ж вчинимо правильно, коли врятуємо це невинне дитя від його ж безжальної матері.

— Я не знаю. Але вона вже точно ніколи більше не зашкодить нам, цією страшною зброєю. Адже ми згодуємо її наймерзеннішим і найогиднішим тварюкам на цій планеті. Крукським щурам! — я відразу замахав головою, проганяючи дивні видіння.

— Увага! Залишені попереднім власником маркери, викликали великий, системний збій. Усі ваші здібності будуть перезавантажені.

У мене запаморочилося в голові, і я похитнувшись, щоб не впасти, зробив кілька кроків вперед та відразу потрапив в обійми старого, який кинувся до мене на допомогу. Він відразу схопився за мою руку, немов це була єдина на світі рука, яка могла допомогти йому вибратися з глибокої ями, в яку він сам себе ж і загнав.

— Ось і добре! Ось і правильно! — заявив посміхаючись, стариган. — Я дуже радий, що моя щедра пропозиція вас влаштувала. Я готовий негайно перерахувати на рахунок вашого посередника, пана Горра, всю озвучену раніше суму. А за своїм кольє, я заскочу пізніше. Ви ж не проти потримати його у себе?

— Зачекайте! Що значить, правильно?! — не зрозумів здивовано єнот. — Це, зовсім не правильно. Я запропонував більше!

— А ось нічого ви й не запропонували! — зашикав на єнота старий. — Ви ж відмовилися від участі в аукціоні!

— Коли це? — не зрозумів господар вечірки.

— Я, мабуть, відмовлюся від участі в торгах! — повторив пихатим тоном старий, повторюючи слова єнота. — Це ж ви сказали, правда Горр?

— Так, пане Онте. Це правда. Ви вимовили ці слова. — важко зітхнувши, повторила горила-восьминіг. Тут же змахнувши виступивший від страху піт.

— Ну гаразд, сказав я жартома. Що ж з того? Ви хіба жартів не розумієте? Адже я зробив більшу ставку!
— Вибачте, але угоду вже укладено. Ви ж знаєте правила. — ледве добираючи слова, вимовив тремтячим голосом Горр. — Тим більше, що пан Лис сам підійшов і потиснув руку.
— Але тут, — мої правила! Охорона! Викиньте цих двох із цього закладу! Хто їх узагалі сюди пустив без запрошення?!
Ми з сержантом, не ставши чекати нарнійських громил та Горра зі старим ювеліром, які займалися остаточним вирішенням питань із завершення угоди, підібравши намисто та швиденько випивши по склянці чудової, люмінесцентної, алкогольної субстанції, одразу ж вийшли на вулицю.

***

— Лисе, що за фігня тільки що сталася? Хіба десять мільярдів, не більше семи? Ти в школі взагалі вчився? — закуривши для заспокоєння нервів сигару, підозріло глянув на мене Микола Миколайович.
— І в школі, і в університеті… — зітхнув я. — Але трішечки недовчився.
— Воно й видно… Ну так, гаразд. Сім мільярдів, теж, начебто непогано! Я вже думав більше ста тисяч за ці брязкальця ніхто не дасть. А тут, — аж сім! Для твого плану, хоч вистачить?
— Не знаю. Та й план, — так собі…
— Спокійно. План, — є план. Головне, щоб спрацював. Інакше ми з тобою не товариші.
— А ми з вами, — товариші?
— Усе залежить від реалізації твоєї божевільної ідеї.
— Ну, ідея то, не зовсім моя… Тож…
— Твоя, не твоя, — але відповідати тобі, Деміург. Це ж треба таке придумати! На тверезу голову, напевно б не додумався. Зізнайся, мабуть, прийняли на груди, чогось ядреного, разом із цією, як її?
— Системою?
— Во-во. Або ще чогось там із нею робили. Раз таке, і на думку спало.
— Так, нічого ми не робили… — трохи зніяковів я. — Просто в шахи грали.
— Напевно, на роздягання… — усміхнувся сержант. — І явно не на твою користь, раз ти постійно голим по кораблю бігав. — здогадався він.
— Спочатку так. Але потім…
— Потім розкажеш. Йдуть…
Трохи спантеличені пики старого і горили-восьминога, нас теж трохи насторожили.
— Проблеми? — запитав сержант.
— У нас немає. А ось у вас… — раптом замовк Горр.
— Що за проблеми? — викинув ледь розпочату сигару сержант.
— Вас і вашу команду оголосили дезертирами і заблокували всі рахунки. Крім капрала Зуба і пілота першого класу, Міхо. Можемо переказати гроші одному з них.
— Тільки не капралу Зубу! — цілком резонно заявив я.
— Вибачте, ми на хвилинку. Пошептатися. — взяв мене під руку, сержант.
— Як скажете. — зсунув плечима Горр. — Можу залишити всі сім мільярдів собі.
— Не смішно. — посміхнувшись у відповідь, відвів мене в бік Грізний. — Слухай. Для Міхо, — ми ніхто. Просто роботодавці.
— А для Зуба, значить, хто? — не зрозумів я. — Він цілу валізу з грошима від Жабо притягнув. Тільки що б нас грохнули.
— Але він то, про це ж не знав.
— Це Ви так думаєте.
— Я знаю. І тобі він винен. Сильно. Нікуди він не дінеться. Купимо щось пристойніше. Або це корито підлатаємо. Та й нормальний він хлопець. Щоправда, трохи жадібний…
— Ще й який.
— Але я за нього ручаюся. — поплескав мене по плечу сержант.
— Ну, раз ручаєтеся… Тоді, під вашу відповідальність.
— І що ви вирішили? — змерзнувши на вологому від місцевих водоспадів, холодному вітрі, запитав із нетерпінням Горр. — Можемо ще на ваш ресторан «Не відкинь копита!» переказати. Але там податок на таку велику суму 80%. І йти будуть місяці три. Не менше.
— Не треба на ресторан. — згадавши, що доведеться ділиться ще й з Капо і Пако, і від семи мільярдів залишиться тільки пшик. Обрубав я цю ідею. — Переказуйте на Зуба. Але якщо можна, оформіть призначення платежу, як повернення боргу.
— Можна. Але потрібно вказати, якого саме боргу? Карткового?
— Боргу за порятунок життя… — зітхнув я, сподіваючись на порядність капрала.
— Без проблем. Усе! Усі шість мільярдів дев’ятисот вісімдесят мільйонів і дві тисячі п’ятсот три кредити, переведені на рахунок капрала Зуба. З чим я вас і вітаю. На цьому дозвольте попрощатися. Якщо що, я на зв’язку. І до речі, будьте обережні. Пан Онте, таких фінтів вухами не прощає. І особисто я, зараз же відлітаю найближчим рейсом в економ класі. Там можна за готівку і без документів. Чого і вам раджу. Поки Альянс по ваші душі не дістався. Всього доброго. — Горр тут же сів у таксі, що під'їхало до нього, і швидко зник з поля зору. Старий же підійшов до мене і прошепотів на вухо.
— Можу я з вами переговорити. По секрету. Це дуже важливо. Але не тут.
— Миколо Миколайовичу, ви йдіть. Я вас потім наздожену. Ви головне, проконтролюйте, щоб Зуб із нашими бабками не втік. А то він дуже швидко бігає. Хрін його потім зловиш.
— Гаразд, Лисе. Я то Макса з Мухою попередив, щоб очей із нього не спускали. І я, мабуть, теж піду. А ти з цим типом будь обережніше. Ювеліри, — вони свого не упустять. — Майстер-сержант, махнувши рукою цілому автопарку з шашечками, що чергував біля нічного клубу, одразу сів у таксі і зник з поля зору.