Частина 1. Так-собі план.

Маріанськими Водоспадами виявилися, як не дивно, справжнісінькі водоспади. Але з невеликим, місцевим колоритом. Величезні озера, що ширяли прямо в небі, виливалися на сушу нескінченними потоками дивовижних, бурхливих річок. Створюючи над усією планетою, неймовірної краси, величезну веселку. Одночасно занурюючи місто в вогкий туманний серпанок, що пробирав до самих кісток.

Як це все працювало, я, чесно кажучи, не розумів абсолютно. Але міг би милуватися цією красою довго і нудно, якби не надто напружений сержант, який постійно підганяв мене до місця зустрічі з одним із місцевих пройдисвітів.

Після прильоту в це дивовижне місце, я негайно зв’язався з Горром. Він був уже в курсі нашої угоди і обіцяв за кілька днів організувати зустріч із зацікавленими особами, а заодно і провести невеликий аукціон. За окремий відсоток, звісно. Однак, була одна невелика проблема. З головним покупцем, який міг би відвалити більше за всіх разом узятих колекціонерів, зустрітися було не так-то й просто. Але на наше щастя, якраз завтра його можна було спіймати на одній із вечірок, влаштованих на його честь, в одному з його ж елітних клубних закладів. Куди прибудуть і інші, зацікавлені покупці. Однак, саме для нас, дістати запрошення на цей захід у нього чомусь не вийшло. Але Горр, мабуть, по доброті душевній, міг би все провернути і без нас. І для цього потрібно було всього лише передати йому предмет цього торгу. Що, ясна річ, мене з сержантом абсолютно не влаштовувало. Але якщо ми з якоїсь причини, все ж таки хочемо бути присутніми на даному заході, то у нього для нас є один пронирливий тип, Вурлак. Який може за певну плату дістати хоч зірку з цього райдужного неба. Та оскільки сума була потрібна не маленька, а з грошима у нас було не дуже, то Горр запропонував продати нашу іржаву посудину, щоб оплатити послуги цього самого, Вурлака.

Майстер-сержант був категорично проти. Усіх наших грошей, крім Міхо, який навідріз відмовився хоча б хоч щось здавати в загал, ледве вистачало на те, щоб так-сяк підлатати і по мінімуму заправити наш зореліт, який дивом дотягнув до пункту призначення та розвалювався на ходу. А дорогою сюди, крім постійних збоїв електроніки, мені ще кілька разів доводилося виходити у відкритий космос і знову стукати по тій злощасній заслінці. До того ж, «Чемпіон По», як виявилося, окрім виведених з ладу бойових турелей і отворів від абордажних гарпунів, був весь поїдений ще й всюдисущими плюками. Це такі безформні, невеликі істоти, що страшенно любили пожувати нашу смачну проводку. А на дезінфектора, після всіх життєво необхідних мінімальних витрат, куди, до речі, без особливих розмов вклався і капрал Зуб, грошей вже не вистачало. Я, щоправда, одразу ж запропонував продати цю зіпсовану шкідниками і десантниками, що переслідували нас, бляшанку, і купити що-небудь покраще. На що всі дружно заіржали. Особливо реготав від моєї безглуздої пропозиції, Міхо.

— Краще вже з плюками, але у своєму зорельоті, ніж трястися в транспортнику для злиденних. Тому що, нічого крім квитків в економ-клас, з дітьми, які вічно плачуть, кишеньковими злодіями-нишпорками і загальним туалетом, нам за ці гроші, явно не світило.

Аж раптом, усвідомивши реальність того, що відбувається, не змовляючись, усі одразу ж почали розбирати панелі обшивки, попередньо озброївшись своїми нано-ременями, перетворивши ті на шокери. І повзаючи між обдертою обшивкою, заклично цокати, то тут, то там, шарахаючи дивних тварюк струмом. Я ж ледве встигав ухилятися від безформних клубочків з гострими, як голки, зубами, які літали та бігали по всьому кораблю. Де моє основне і єдине завдання, поставлене сержантом, полягало в добиванні своїм посохом цих нещасних, дрібних тварюк. А заодно і в контролі за поїданням примхливим до вибору їжі корінцем, їхніх дрібних душ.

Після майже двох днів полювання за любителями електропроводки, ми нарешті запросили оцінювача для продажу зорельота. Побачивши цілу гору дохлих плюків просто посеред корабля, він спочатку оцінив нашу чудову посудину в нещасні десять тисяч кредитів. Рівно стільки і просив Мурлак. Але після приватизації залишків наших грошей і решти цінного майна, покопирсавшись у пошуках шкідників, зціпивши зуби, домалював один нулик. Зазначивши при цьому, що ніяких плюків на кораблі ніколи і в помині не було.

Залишивши всю нашу команду приводити корабель до ладу, віддираючи розмазаних по всьому зорельоту нещасних зубастиків, ми з сержантом придумали не дуже надійний, але хоч якийсь план. І з цим, виданим сертифікованим фахівцем, важливим документом, відразу вирушили до Вурлака. Попередньо навівши довідки про те, хто ж це такий…

***

Вурлак довго дивився на виписаний оцінювачем аркуш, і ніяк не міг повірити, що списаний Альянсом 300 років тому, космічний військовий розвідник, і досі перебуває в такому прекрасному стані.

— Добре. — промуркотів тип з очима, що явно бігали від передчуття чудової угоди. — Я вам запрошення, ви мені свій корабель.

— Вибач, дорогенький… — почав сержант. — Ти ж десять тисяч хотів. Непогано б залишок на руки отримати. А саме, дев’яносто тисяч кредитів. — Вурлаку ця пропозиція явно не сподобалася.

— Ти мене за кого приймаєш?! — обурився пухнастий пройдисвіт. — Я зараз і корабель заберу. І життя твоє, нічого не варте. Така пропозиція, — тебе влаштовує?

— Та я, тебе… — пішов на нього Майстер-сержант із кулаками. І тут же подумки для мене додав. — «Непробивний якийсь, жодної думки прочитати не можу…»

— Тихо, Миколо Миколайовичу. Тихо. — заспокоїв я сержанта, який уже було взявся за свій ремінь і засував очима. — Вийдіть там, покуріть, чи що. Я сам розберуся.

— Добре… Лапи від мене прибрали! Шавки не дороблені… — повернув на місце ремінь сержант, одночасно відганяючи охорону місцевого ділка, що набичилася.

— Прошу вибачення за мого друга. Але самі розумієте, корабель сто тисяч коштує, а запрошення десять.

— Ну так, давай десять тисяч, і забирай запрошення. — раптом розщедрився Вурлак. — Ти його ще місяць продавати будеш. Це в кращому разі.

— Ваша правда, шановний Вурлак. А що, як нам на нього зіграти? — запропонував я йому прекрасний вихід із ситуації, що склалася. Заздалегідь знаючи схильність цього мутного типу до гри на гроші.

— Зіграти? — перепитав здивований пройдисвіт.

— Ну так. Я чув, що ви чудово граєте в одну земну гру. Шахи. Хоча, можна і в карти.

— Ніяких карт! — раптом скипів господар будинку. — Не люблю випадковостей. Тільки розрахунок.

— Як скажете. Мій чудовий, добре збережений корабель, за сто тисяч. І нікому не потрібне запрошення, за десять тисяч.

— Тобі потрібне. — поправив мене Вурлак.

— Згоден. Мені потрібне, за десять.

— Одна партія. Хто виграв. Той забирає своє.