Пролог.
— Сей!
— Сейра!
— Мати!
— Королева!
— Жерці!
— Воїни!
— Купці!
— Працівники!
— Раби!
— Звірі!
— Ми!
— Ліото, ти чого? — прошепотіла маленька дівчинка своїй шкільній подрузі. — Нас же покарають…
— Ну і що? Гнаних, весь час карають. Ходімо, я покажу тобі місце з неймовірними дивами!
— Дивами? А як же правила?
— До зайцепригів правила! Ходімо Система, буде весело…
***
Третій день ми летіли на старій, подекуди прогнилій посудині у напрямку до Маріанських водоспадів. До брата лихваря з ломбарду, Горра. Третій день сержант мордує мене переглядом, хоч і не дуже довгого, але неймовірно жорстокого поєдинку ватажка Зубастих Тіней з його нещасним опонентом. Який вже в третьому раунді, після дикої комбінації у виконанні цього перекачаного вовка, вирушив на зустріч з його померлими родичами. Але добре б, поєдинок. Так він мене, ще й його нудне і зовсім нецікаве інтерв’ю змушував дивитися.
«— Темна Смерть, ми з Реєм від щирого серця вітаємо вас із переконливою перемогою над Вашим, на жаль уже покійним суперником! Як ви вважаєте, чи є у людини на ім’я Лис, яка так ефектно нокаутувала Сиву Морду, шанс перемогти в турнірі чемпіонів і зустрітися з вами на рингу за звання абсолютного супер-чемпіона? Гей, зачекайте! Навіщо Ви ламаєте цей дорогий мікрофон?! Я ж його щойно купив! Не потрібно бити ним оператора! Допоможіть!!!
— Лисе!!! — проричав величезний, вишкірений вовк на весь стадіон. — Жалюгідний ти чоловічок! Я з тобою ще не закінчив!!!»
— Макс! Та вимкни ти цю муру. Скільки можна одне й те саме дивитися!
— Що, рядовий, страшно? А коли планети на пил перетворював, страшно не було? Увімкни Макс, ще разок. Нехай дивиться, з ким йому битися доведеться. Там головний приз, новітній, за останніми технологіями зроблений, космічний корабель. Такий, ні за які гроші не купиш! Спецзамовлення! А не ця іржава посудина, що на ходу розвалюється! А про звірят, що на операцію для Міхо скидалися, ти забув? Ніхто їх із каменоломні, поки це чудовисько чемпіон, ніколи не відпустить! Хіба що, вперед ногами…
— Яку ще, операцію? — подивився на всіх здивовано ент, розім’явши при цьому свою білячу шию, затерклу від постійного вдивляння в монітор.
— Нічого я не забув. — відповів я йому максимально спокійно, відразу ж прокачавши «Витримку лева», до 88 рівня… — Я ж Вас просив залишити мене помирати серед зірок і неймовірно красивих вибухів. Але ж ні, ви в казки вірите.
— Казки! — вибухнув сержант. — А оживити безголового ента, це по-твоєму казки? А одним ударом дивної палиці знести голову Капітану жуків та рознести на шматки два військові кораблі, це теж казки? Ну тоді ти, охрініти, який казкар!
— Це все, випадково вийшло… — виправдовувався я. — І доречі, Міхо на космічний пил не перетворювало роздільником матерії, а тільки голову відірвало.
— Кому, голову відірвало? — з нерозумінням втупився на них ент. — Ви напевно так жартуєте?
— Ні! — дружно вигукнули ми на нього з сержантом. — Як можна, про таке забути?!
— Гаразд, гаразд… — заспокоїв нас Міхо. — Відірвало й відірвало. Подумаєш, із ким не буває… Головне що зараз вона на місці…
— Це була разова акція. Подарунок, так би мовити. — важко зітхнув я, дивлячись на явно засмученого Майстер-сержанта. — І подібного, в осяжному майбутньому, вже точно не передбачається. Вибачте… — я розвернувся і пішов до єдиної, що зачинялась у цьому літаючому сараї, туалетної кімнати.
— Дурдом… — прошепотів про себе й розвернувся на інший бік, потираючи ниючу ногу, Капрал Зуб. — І навіщо я тільки погодився за ці нещасні, п’ятсот кредитів, доставити той клятий чемоданчик, що б його…
***
— Шах і мат!
— Ага, зараз, недоумку. Це тобі, сірий вовче, шах і мат… — поправила червону шапочку і широке декольте на мереживному платтячку, Система. - На роздягання він зі мною грати надумав. Знімай штани, гросмейстере…
***
— Рядовий! Ти чому знову голий по кораблю розгулюєш? А ну, бігом! Привести себе в належний солдату Альянсу вигляд! І цього разу, — вісімсот віджимань! Це щоб тобі служба медом не здавалася…
***
— А якщо на запитання зіграємо? Ти мені задаси, а я тобі, якщо виграю.
— Гаразд… — видихнула полегшено система. — А то цей клятий корсет із костюма Червоної Шапочки тисне, просто нестерпно! Я б і сама його скинула, якби ти так сильно не тупив. Не міг щось вільніше придумати? А що за запитання? — поцікавилася вона.
— Програєш, дізнаєшся. Тільки, давай у швидкі шахи. Один хід, — одна секунда!
***
— Давним-давно, у далекій-далекій галактиці…
— Твою дивізію… Лис! Припиняй бубоніти! Ти ж гад, усім спати заважаєш! Джедай недороблений…
***
— Миколо Миколайовичу… Прокиньтеся…
— Що сталося? Знову напали? Зламався корабель?
— Ні. Гірше.
— Ти знову підірвав кілька населених планет? Галактик?
— Ще гірше.
— Що може бути гірше? І чому ти такий худий, страшно навіть на тебе дивитися?!
— Я знаю, як усе виправити. Але для цього, мені доведеться Вас убити…
***
— Трохи радості і смутку, дрібку любові та маленьку крихту болю. — чаклував старий над дивним створінням, яке переливалося всіма кольорами веселки. Аж поки дивовижний птах стрепенувшись, не ожив. І змахнувши різнокольоровими, напівпрозорими, скляними крилами, спробував злетіти. — Тихіше маленький, тихіше… — заспокоював його величезний, бородатий дід. — Ти ж чиєсь щастя, один неправильний помах і тебе немає…
Але птах ніяк не заспокоювався, а навпаки, почувши чиєсь прискорене дихання, тільки сильніше забився у спробах вирватися з цього тісного приміщення на волю. Але вдарившись об стелю, одразу ж розбився, розсипавшись на дрібні частинки, та яскраво спалахнувши, зник.
— Ах ви ж, паскудні дівчиська! — схопив за вуха переляканих школярок величезний дід. — Ви що тут забули? І навіщо ви за мною стежили?
— Ай! — вигукнула Система. — Ми не стежили! Ми спостерігали як ви страждаєте, намагаючись марно когось ощасливити!
— Чому це марно? — не зрозумів здивований дід.
— Тому що вони цього не заслужили! — вигукнула емоційно Система.
— Не заслужили? — перепитав він, усе ж таки відпустивши нахаб.
— Ну так! — підтвердила Система. — Ніхто не цінуватиме незаслужене щастя! Як прийшло, — так і пішло…
— Продовжуй… — посадив він їх навпроти себе. — Я тебе уважно слухаю.
— А ось якщо воно дістанеться йому з великими труднощами, він його вже нізащо не відпустить! Правда, Ліото?
— Це, так… — погодилася її подруга. — я б не відпустила…
— Ну і що ж мені робити… — засмутився дід.
— А Ви навчіть нас вашого чаклунства, і ми вам допоможемо! — усміхнулася Система.
— По-перше, це не чари, а наука. А по-друге, чи не замалі ви для таких знань? — суворо подивився на них дід. — Ви як у школі вчитеся?
— Я погано… — зізналася Ліота. — А ось Система, — вказала вона на шкільну подругу. — Їй у школі давно вже робити нічого. Вона сама кого хочеш навчить…
— Невже? — здивувався дід. — Може і мене навчиш?
— Навчу. — сказала впевнено Система. — Ви занадто мало болю в щастя додаєте. Яке це щастя, і без болю? Так, вдалий випадок, не більше…
— Ти дивись, яка зухвала! — ще більше підняв густі брови дід. — А що ще можеш сказати?
— Я б усе поділила на рівні й класифікувала. Це як піднімання вгору сходами. Що вище, то ближче мета. Може комусь вистачить і невеликого щастя, а комусь і величезного, буде мало. Ось нехай і дереться вгору, поки не буде повністю щасливий. Усі ж різні. Комусь потрібно одне, а комусь інше. Нехай самі вибирають. Головне, — баланс. Інакше вже буде суцільне нещастя…
— А й справді, кмітлива. Але перед тим як я відкрию тобі свої таємниці. Хотілося б знати, в чому полягає твоє щастя?
— Моє? — здивувалася Система.
— Ну так. — розвів руками дід. Моє щастя, це дарувати його іншим. А в тебе які мрії? Чого ти хочеш від життя? Чи нічого ще поки що не придумала?
— Ну, чому ж не придумала… Ось просто зараз і придумала. Але вам, обом, не скажу. Це, — тільки моє щастя.
#806 в Фентезі
#127 в Бойове фентезі
#135 в Фантастика
#40 в Бойова фантастика
Відредаговано: 11.11.2024