Глава 11. Відлуння минулого

Після жорстокої сутички у сховищі Рамона й Ашер стояли в тиші, що наступила, ніби спустошена бурею. Їхні дихання важко наповнювали холодне повітря підземелля, а світло від клинка Ашера ледве мерехтіло, відбиваючись у стінах.

— Ти тримаєшся добре, — тихо промовив Ашер, не відводячи погляду від мерехтливих рун на кам’яному столі. Його голос був низьким, спокійним, але в ньому читалась щира повага.

Рамона лише кивнула. Її руки ще тремтіли від зусиль, а магія, що ледве оживала в ній, здавалася водночас рідкісним даром і тягарем. Вона знала — щоб дійти до кінця цього шляху, їй треба навчитися керувати силою, прийняти її, не боятися.

Ашер повернувся до неї, заглянув у очі.

— Ти боїшся? — запитав він м’яко.

Рамона затримала подих. Її страх був не про ворогів, а про себе. Про те, чи вистачить у неї сили, щоб не зламатися.

— Так, — зізналася вона, — боюся, що не зможу контролювати це... що магія мене зруйнує.

Ашер підняв руку, доторкнувся до її плеча.

— Магія — це не просто сила. Це віддзеркалення того, хто ти є. Якщо ти приймеш себе, вона стане твоїм союзником, — сказав він, і його слова, хоч прості, здавалися важливими.

Від цих слів у Рамони щось тепле прокинулося всередині. Вона вперше відчула, що її сила — не прокляття, а частина неї, яку треба плекати.

Але час не чекав. Тіні, яких вони зустріли, були лише першою хвилею — Орден мав своїх ворогів, і вони вже готувалися.

Ашер простяг руку до руни на столі.

— Наступний крок — знайти інших, хто розуміє, що ця загроза — не вигадка. Ми не можемо боротися поодинці.

Рамона, дивлячись на нього, відчула зростаючу впевненість. Вона не знала, що чекає попереду, але знала одне — разом з Ашером вони можуть пройти будь-які випробування.

Вони залишили сховище, занурюючись у пітьму, що обіцяла нові небезпеки і відкриття, а серце Рамони билося в ритмі майбутньої боротьби — боротьби не лише з темрявою зовнішнього світу, а й з тінями в її душі.