Демонолог на мінімалках

Глава 7. Угода №2

Коли Рамона прокинулася, її перше відчуття було дивним: ніби повітря у квартирі стало густішим. Не просто вологим — щільним, як напіврозплавлений віск. Здавалося, що кожен вдих проходить крізь якийсь невидимий шар, повільно, з зусиллям.

Її тіло було обтяжене — так буває після нічних атак, коли аура ще не встигла вирівнятися.

Сон не запам’ятався. Але щось у ньому билося крилами.

Рамона підвелася з ліжка, обгорнувшись халатом, і мовчки пройшла до кухні. Кавомашина не працювала. На дисплеї миготіло: СИСТЕМА НЕПІЗНАНА. Вона вилаялася про себе. Стара модель ще з тих, де магія була вбудована лише на рівні регулювання температури — але навіть це вже тепер ламалося.

Квартира мовчала. Дивно — бо навіть тиша з Ашером мала вагу. Вона поглянула у вітальню.

Він сидів на підлозі, спершись на стіну, у тій самій позі, в якій залишився вночі. Легке світло проникало через жалюзі, розбиваючись на смуги, що ковзали по його плечах. Його очі були заплющені. Але не так, як у тих, хто спить. Швидше — як у того, хто слухає щось ізсередини.

Рамона довго мовчала. Дивилася.

Цей демон був надто мовчазним, надто внутрішнім, щоб уписуватись у її уявлення про пекельні істоти. Жодної бравади, жодної гри з вогнем. Лише глибока, темна тінь у людській формі, яка з кожним днем усе менше здавалася чужою — і все більше тривожною.

Вона вже хотіла повернутись у кімнату, коли раптом — стук у двері.

Раз, два, три.
Пауза.
І знову.

Стук був точним. Не агресивним. Але такий ритм буває лише в одній структурі — в Бюро.

Ашер відкрив ще до того, як вона встигла підійти.

На порозі стояла Седа Лор, оперативниця з відділу польових інцидентів, — у своєму вічному плащі кольору похмурого неба, з обличчям, як вирізаним із каменю.

Від неї тягнуло холодом навіть улітку. Вона не витрачала час на формальності.

— Квін. Збирайся. Сталося ще одне.

Рамона мовчки подивилася на неї. На те, як її пальці стискають папку, а чоло — вже вкрите легкою зморшкою тривоги, якої раніше не було.

— Що саме? — голос її був хрипкий після сну, але твердий.

— Контракт. Той самий тип, що в тебе. Активований у північному районі сьогодні вночі. Повна структурна копія. Цього разу — без кавових плям і випадковостей. Чистий виклик. Стабільний.

Рамона застигла.

— Хтось свідомо це зробив?

— Так. У нас є ім’я. — Вона витягнула з папки фото. — Ілія Верес.

Це було як удар. Несподіваний, точний.

Світ злегка нахилився, як буває після різкого підйому з ліжка.

Ілія. Її колишній одногрупник.

Хлопець, який вивчав антиконтрактні механізми, уникав навіть сигілей у книгах, не торкався жодного артефакта без захисту, не вживав їжу, що лежала у формі пентаграми — навіть випадково.

Він був найчистішим із них усіх.

Карантинний центр був порожнім, стерильним і звучав як порожня банка, коли її штовхати коридором.

Ілія сидів у центрі захисного кола. Світло від ламп не торкалося його повністю — ніби частина його тіла була під іншим кутом реальності.

Його обличчя — порожнє, але не божевільне. Скоріше — як в людини, яка вже все втратила.

— Рам, — прошепотів він, побачивши її. І це було її ім’я. Їхнє старе, тихе звернення.

Вона не відповіла. Просто сіла навпроти. Спостерігала.

— Я не знав, що воно активується. Я лише… торкнувся фрази. Вона була мені знайома. Як пісня, яку колись чув уві сні.

— Контракт «першого союзника» — це не пісня. Це зброя, — прошепотіла вона.

— А тебе питали, перш ніж дали тобі його?

Це вдарило сильніше, ніж вона очікувала.

Він нахилився вперед. Його зіниці були розширені, шкіра — надто бліда.

— Ці контракти не прокидаються самі. Їх хтось веде. Як пастух веде стадо. Я відчув це. Хтось підштовхнув мене, як хтось — тебе. І ми — не перші.

Рамона хотіла заперечити. Але не змогла. Бо він говорив правду, яку вона не хотіла бачити.

— Вони хочуть твого демона, — прошепотів Ілія. — Тому що він… останній. Один із тих, хто не присягнув. Він має ключ. Не пекельний. Світовий.

А потім він підвів голову — і тихо додав:

— І ти — теж ключ. Бо ти вже була з ним. Колись. До цього життя. Відчуй це. Ти пам’ятаєш… хоч і не словами.

У коридорі повітря тріщало.

Ашер стояв осторонь, у тіні. Слухав. Не рухався.

Але Рамона раптом зрозуміла — його спина напружена. Руки — у готовності. Наче він не просто чекає — стоїть на межі захисту.

Він усе чув.

Коли вона підійшла ближче, він тихо сказав:

— Це правда. Він не брехав.

— Ти… знаєш, хто веде ці виклики?

— Ні. Але я знаю, чого вони хочуть. І знаю, чого не мають отримати.

— Чого?

Він поглянув на неї.

Його очі вперше здавалися не глибокими, а людськими.

— Тебе.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше