Коли Рамона прокинулася, її перше відчуття було дивним: ніби повітря у квартирі стало густішим. Не просто вологим — щільним, як напіврозплавлений віск. Здавалося, що кожен вдих проходить крізь якийсь невидимий шар, повільно, з зусиллям.
Її тіло було обтяжене — так буває після нічних атак, коли аура ще не встигла вирівнятися.
Сон не запам’ятався. Але щось у ньому билося крилами.
Рамона підвелася з ліжка, обгорнувшись халатом, і мовчки пройшла до кухні. Кавомашина не працювала. На дисплеї миготіло: СИСТЕМА НЕПІЗНАНА. Вона вилаялася про себе. Стара модель ще з тих, де магія була вбудована лише на рівні регулювання температури — але навіть це вже тепер ламалося.
Квартира мовчала. Дивно — бо навіть тиша з Ашером мала вагу. Вона поглянула у вітальню.
Він сидів на підлозі, спершись на стіну, у тій самій позі, в якій залишився вночі. Легке світло проникало через жалюзі, розбиваючись на смуги, що ковзали по його плечах. Його очі були заплющені. Але не так, як у тих, хто спить. Швидше — як у того, хто слухає щось ізсередини.
Рамона довго мовчала. Дивилася.
Цей демон був надто мовчазним, надто внутрішнім, щоб уписуватись у її уявлення про пекельні істоти. Жодної бравади, жодної гри з вогнем. Лише глибока, темна тінь у людській формі, яка з кожним днем усе менше здавалася чужою — і все більше тривожною.
Вона вже хотіла повернутись у кімнату, коли раптом — стук у двері.
Раз, два, три.
Пауза.
І знову.
Стук був точним. Не агресивним. Але такий ритм буває лише в одній структурі — в Бюро.
Ашер відкрив ще до того, як вона встигла підійти.
На порозі стояла Седа Лор, оперативниця з відділу польових інцидентів, — у своєму вічному плащі кольору похмурого неба, з обличчям, як вирізаним із каменю.
Від неї тягнуло холодом навіть улітку. Вона не витрачала час на формальності.
— Квін. Збирайся. Сталося ще одне.
Рамона мовчки подивилася на неї. На те, як її пальці стискають папку, а чоло — вже вкрите легкою зморшкою тривоги, якої раніше не було.
— Що саме? — голос її був хрипкий після сну, але твердий.
— Контракт. Той самий тип, що в тебе. Активований у північному районі сьогодні вночі. Повна структурна копія. Цього разу — без кавових плям і випадковостей. Чистий виклик. Стабільний.
Рамона застигла.
— Хтось свідомо це зробив?
— Так. У нас є ім’я. — Вона витягнула з папки фото. — Ілія Верес.
Це було як удар. Несподіваний, точний.
Світ злегка нахилився, як буває після різкого підйому з ліжка.
Ілія. Її колишній одногрупник.
Хлопець, який вивчав антиконтрактні механізми, уникав навіть сигілей у книгах, не торкався жодного артефакта без захисту, не вживав їжу, що лежала у формі пентаграми — навіть випадково.
Він був найчистішим із них усіх.
Карантинний центр був порожнім, стерильним і звучав як порожня банка, коли її штовхати коридором.
Ілія сидів у центрі захисного кола. Світло від ламп не торкалося його повністю — ніби частина його тіла була під іншим кутом реальності.
Його обличчя — порожнє, але не божевільне. Скоріше — як в людини, яка вже все втратила.
— Рам, — прошепотів він, побачивши її. І це було її ім’я. Їхнє старе, тихе звернення.
Вона не відповіла. Просто сіла навпроти. Спостерігала.
— Я не знав, що воно активується. Я лише… торкнувся фрази. Вона була мені знайома. Як пісня, яку колись чув уві сні.
— Контракт «першого союзника» — це не пісня. Це зброя, — прошепотіла вона.
— А тебе питали, перш ніж дали тобі його?
Це вдарило сильніше, ніж вона очікувала.
Він нахилився вперед. Його зіниці були розширені, шкіра — надто бліда.
— Ці контракти не прокидаються самі. Їх хтось веде. Як пастух веде стадо. Я відчув це. Хтось підштовхнув мене, як хтось — тебе. І ми — не перші.
Рамона хотіла заперечити. Але не змогла. Бо він говорив правду, яку вона не хотіла бачити.
— Вони хочуть твого демона, — прошепотів Ілія. — Тому що він… останній. Один із тих, хто не присягнув. Він має ключ. Не пекельний. Світовий.
А потім він підвів голову — і тихо додав:
— І ти — теж ключ. Бо ти вже була з ним. Колись. До цього життя. Відчуй це. Ти пам’ятаєш… хоч і не словами.
У коридорі повітря тріщало.
Ашер стояв осторонь, у тіні. Слухав. Не рухався.
Але Рамона раптом зрозуміла — його спина напружена. Руки — у готовності. Наче він не просто чекає — стоїть на межі захисту.
Він усе чув.
Коли вона підійшла ближче, він тихо сказав:
— Це правда. Він не брехав.
— Ти… знаєш, хто веде ці виклики?
— Ні. Але я знаю, чого вони хочуть. І знаю, чого не мають отримати.
— Чого?
Він поглянув на неї.
Його очі вперше здавалися не глибокими, а людськими.
— Тебе.
#10114 в Любовні романи
#2415 в Любовне фентезі
#3050 в Різне
#1066 в Гумор
заборонене кохання, гострі діалоги, іронічна героїня без пафосу
Відредаговано: 01.08.2025