Глава 6. Ніч, коли щось дихало

Була третя ночі, коли Рамона прокинулась від того, що повітря — згусло.

Спершу подумала, що знову зламався кондиціонер. Потім — що це сон. Але сіре світло з коридору не давало сумнівів: квартира не спала. І вона — теж.

Двері у вітальню були прочинені.

Тихо, обережно, вона взяла свій амулет — старий металевий диск, що ще з університету бринів при наближенні до нестабільних об'єктів.

Він мовчав.

І це насторожувало більше, ніж якби він тріщав.

У вітальні Ашер стояв біля вікна. Напівобернений. Його силует ледь коливався, мовби він тримав щось, чого вона не бачила.

Але відчувала.

У кімнаті було ще хтось. Невидимий. Сторонній. Повітря було важке, як перед грозою.

— Відступи, — сказав він уголос. Не до неї.

І в цю ж мить вікно раптово розлетілося. Не фізично — а у відображенні. Шиби були на місці, але в склі — тріснула темна пляма, мов тінь від когось, кого не мало бути.

Рамона стиснула амулет.

— Що це було?! — прошепотіла вона.

Ашер повернув голову. Його погляд був… не злим. Не демонічним. Просто втомленим до кісток.

— Вони вже тут.

— Хто «вони»?

— Ті, хто хотіли, щоб ти прочитала ту сторінку. Ті, хто знає, що контракт відкрив двері. Я не для тебе. Я — ключ. А ти… випадково його повернула.

— Ти не говорив про це.

— А ти не питала.

Вона підійшла ближче.
Вперше — без страху.
Без гніву. Просто… з тією твердою, втомленою тишею, яка виникає, коли ти не спиш третю ніч поспіль і починаєш бачити реальність трохи чіткіше.

— Ти боїшся їх?

— Я не з тих, хто боїться. Але є сили, які не мають форми. Не мають бажання. Тільки голод.

— То чого ти хочеш?

Пауза.

Ашер мовчав.
Довго.

— Спокою, — нарешті сказав він. — І щоб ніхто більше не викликав мене через прокляту пляму від кави.

Рамона не витримала. Засміялась.
Глухо, втомлено, хрипко. Так, як сміються тільки ті, хто вже пройшли стадію “істерика” і перейшли на рівень “у цьому навіть щось поетичне”.

— Я знала, що кава все зіпсує.

А потім сказала тихо:

— Якщо ти справді не хочеш цього, то ми знайдемо спосіб розірвати угоду. Але не сьогодні. Я не сплю, ти не спиш, і стіни, здається, починають дихати. А я не встигла купити валеріану.

Він кивнув. І вперше не виглядав демоном, що все знає, а кимось…
Хто застряг. Як і вона.

— Добраніч, Квін.

— Добраніч, ключ.

І в тиші, поки вона йшла назад до кімнати, вона не озиралась. Але відчувала, що він ще довго стоятиме там. Мовчки. Стережучи простір, який вже давно не був безпечним.