Глава 5. Зона тимчасової стабілізації

— Отже, дозволь уточнити, — сказала Рамона, стискаючи в руці нову роздруківку з мокрою печаткою. — Ви хочете, щоб я… тимчасово надала житлову площу демону?

— Це рекомендоване розміщення, — сухо відповіла начальниця відділу з кризових ситуацій, не піднімаючи погляду. — Стабілізуюча зона має бути пов’язана з ініціатором контракту. Інакше почнуться… зсуви.

— А в нас же все так стабільно, — Рамона розвела руками. — Підлога тече, простір шепоче моє ім’я, а монітори показують тіні без облич. Що може піти ще гірше?

— Не провокуй Всесвіт.

— Я провокую лише вас. Але добре, — вона зітхнула. — Скільки це триватиме?

— Поки не знайдеться рішення. Або поки не стабілізується поле контракту. Або… — тут вона трохи зам'ялась. — Або поки він не виконає твоє бажання.

— Чудово. А я ж так чітко знаю, чого хочу. Крім нової кавомашини і відпустки на п’ять років.

Її квартира — стара двокімнатка з облупленим балконом і ледь живим кактусом на підвіконні. Рамона любила її саме за те, що ніхто сюди не приходив.

До сьогодні.

Ашер стояв на порозі мовчки. У нього не було речей. Не було навіть тіні. Просто постать — вищий за дверну раму, чорний як ніч, без емоцій.

— Проходь, якщо вже доведеться, — кинула вона, не дивлячись на нього. — Взуття не знімай, підлога все одно тріщить.

Він зайшов. Простір навколо нього одразу змінився: лампа мигнула, стара шафа в кутку зітхнула, як старий пес, і замовкла.

— Тут пахне кавою, — сказав він.

— Це крапля мого останнього щастя, яке ще не вимерло, — пробурмотіла вона, дістаючи з полиці рушник. — Душ праворуч, унітаз з характером. Ти ж не дихаєш, але на всяк випадок — не чіпай мій шампунь.

Він пройшов повз неї без жодного звуку.

— І ще одне, — сказала вона, зупинивши його біля дверей у спальню. — Ось туди — не заходь. Це мій простір. Ти можеш вибрати будь-яке інше місце для свого демонічного розкладання, але ця кімната — закрита зона.

— Добре.

— І не роби цього тону "я все розумію, смертна". Ми не друзі. Ми — бюрократичне непорозуміння.

— Я мовчу.

— Так і продовжуй.

Вона зачинилась у спальні й впала на ліжко. Стеля була така ж сіра, як усе в її житті. Але тепер — ще й із легким натяком на пекло.

І навіть крізь двері вона чула, як він ходить. Беззвучно. А проте — відчутно. Його присутність щільно заповнювала простір, як запах старої магії.

Їй хотілось кричати. Але вона тільки прошепотіла:

— Хочу просто… щоб усе зникло.

І в ту ж мить у квартирі вибило пробки.