Глава 3. Протокол ізоляції та інші бюрократичні катастрофи

Кімната ізоляції №4 розташована у підвалі, між архівом проклятих печаток і кімнатою, яку всі називали «темний кут». Офіційно — «матеріальне сховище нестабільних сутностей». Неофіційно — місце, куди всі сподівались не потрапити навіть уві сні.

Рамона стояла біля дверей, тримаючи у руках тимчасовий дозвіл на затримання демона. В обхід центрального дозволу, через внутрішній канал. Вона знала, як обходити формальності. Працюючи в 7-му бюро довше, ніж жила її остання кімнатна рослина, вона навчилася виживати серед правил.

Демон ішов за нею мовчки. Не скаржився. Не сперечався. Але щось у його ході говорило: він знає, що ця спроба провалиться.

— Якщо ти зараз думаєш щось на кшталт "вони не зможуть мене утримати", — буркнула вона, не озираючись, — не переживай. Я думаю це за тебе.

— Я мовчу.

— Ага. Занадто мовчиш. Ти — демон. Ви всі обожнюєте драму. Театральність. Вогонь з-під підлоги.

— Це упередження.

— Це досвід.

Вона підвела його до кола ізоляції — старий пентагон із виведеними вапном лініями, в центрі якого стояв кам’яний стілець. Старший магістрат Еліо вже чекав. Сивий, худий, з обличчям вічного роздратування — як у того, хто провів усе життя, читаючи чужі помилки у звітах.

— Отже, — промовив Еліо, роздивляючись Ашера, — знову неконтрольоване укладання?

— Неконтрольоване — ще м’яко сказано, — сказала Рамона. — Я просто читала описи. Навіть не вголос. Формула — це не формула, а кавова пляма з гліфами. Але він з’явився. Контракт активований. Не відпускається. Спробувала перервати — ні.

— Ім’я?

— Я не запитувала, — кинула вона, але демон сам спокійно додав:

— Ашер Р’Танар.

У кімнаті стало трохи холодніше.

Еліо помітно зупинився.

— Повторіть.

— Ашер. Р’Танар.

Пауза.

— Чорт, — тихо сказав Еліо.

— Це жарт? — Рамона схрестила руки. — Ви теж із цих?

— Ти знаєш, хто це?

— Ні. І не хочу знати. Мені треба його здати, закрити і повернутись до звичайного життя, де мої найбільші проблеми — це принтер і згорілий тостер.

— Це демон із доступом до каналу першого порядку.

Рамона мовчала.

— Це не просто демон. Це не в межах нашої системи.

— То ви не можете його ізолювати?

Еліо зітхнув. Потім дістав артефакт — маленький кристал, що мав світитися при порушенні балансу енергетичного контракту. Кристал залишився тьмяним.

— Контракт укладено. Стабільний. Немодифікований. Нерозривний. Але... — він замовк.
— Але що?

— Цей тип контракту не реєструється. Ми не маємо доступу до даних. Це… застаріла система. Її мали знищити ще чотири століття тому.

— Так знищіть.

— Вона жива, Рамоно. Через тебе. Ти — її носій.

— Я не хочу бути носієм нічого. Особливо — цього.

— Тоді не варто було торкатися гримуару з печаткою старого союзу.

— Там була підписка на списання і наклейка "неактивно".

— Це було до того, як ти додала каву.

Рамона затисла пальці в кулак.

— Добре. Тоді скажіть чесно: що мені робити?

— Тримати його поруч. Не викликати спалахів. Не проявляти агресії. Не формулювати бажань. А головне — не думати про нього, коли тобі дуже погано.

— Ви серйозно?

— Він прив’язаний до твого емоційного фону. Так працює "перший союз".

— Це не "союз". Це випадковість.

— Така вже твоя випадковість.

Рамона мовчки повернулась до демона. Він мовчав. Його очі, здавалось, нічого не відображали.

— Ти це знав, так?

— Приблизно.

— Прекрасно.

Вона вийшла з кімнати першою. Він ішов за нею — тихо, не порушуючи дистанції, як тінь. Як ще одне небажане зобов’язання, що не зникає, навіть коли ти не дивишся в його бік.