Глава 2. Його не повинно було бути

Рамона ніколи не любила демонів. Не через моральні міркування — вона давно виросла з казочок про добро і зло. Просто все, що пов’язане з пекельними істотами, завжди несло за собою безлад, емоції, силу, якій потрібна драма. А Рамоні не потрібна була драма. Їй потрібен був звіт до п’ятниці, справний принтер і кілька днів тиші без збоїв у реальності.

Її дратували ті, хто викликав демонів "заради сили". Її дратували ті, хто вірив, що з демонічною угодою можна "переграти систему". Але найбільше її дратувало те, що демони завжди з’являлися там, де їх ніхто не чекав. Як зараз.

Дим. Різкий, густий, трохи солоний. Він з’явився не одразу — спершу просто затуманився зір, і Рамона подумала, що це знову перегоріла лампа або її кавомашина нарешті вмерла остаточно.

Але коли з центру закіптюженої плями на підлозі з’явився силует — високий, майже чорний, — вона зрозуміла, що сталося щось набагато гірше, ніж поламана техніка.

Він став у повен зріст — метрів два, не менше, — і мовчки подивився на неї. Очі світилися, але не надто яскраво. Руки — схрещені. Вираз обличчя — як у того, хто теж не дуже радий цій зустрічі.

Вони мовчали. Хвилину. Дві.

— Я не кликала тебе, — першою порушила тишу Рамона. Спокійно, тихо. Без криків і істерик, хоча шкірою пробіг холодок. — Якщо це якийсь фокус з архіву — дуже невдало. Я вже замовила обід.

— Контракт активовано, — сказав він. Голос глухий, низький, не демонічний у класичному сенсі, а… втомлений. — Ти прочитала формулу. Я тут.

— Я нічого не читала. Я перевіряла інвентарний номер. Якщо хтось у цьому світі і намагається викликати демонів під час обліку, це не я.

Він нахилив голову, злегка. Як хижак, що розглядає мишу, яка несподівано почала сперечатися.

— І все ж, я тут. А це значить, контракт дійсний. Моє перебування — зв’язане з твоїм наміром.

— Мій єдиний намір — закінчити робочий день без інцидентів. І бажано без відпустки за власний рахунок.

Рамона обережно зачинила книгу, яка досі лежала в неї на столі. Гримуар старий, без обкладинки. Формула — така сама затерта, як її відпускні. Вона справді прочитала щось вголос… але не з наміром.

— Добре. Якщо ти тут, і контракт дійсний, — вона вдихнула, повільно, — значить, це хтось дуже добре над цим попрацював. Але не я.

Демон не зрушив з місця. Навіть не кліпнув.

— Ти знаєш моє ім’я?

— Ні. І не хочу знати. Якщо ти тут через помилку — є процедура. Я передам справу в центральний відділ демонології. Мене там не люблять, але з тобою, думаю, впораються швидше, ніж я з новим звітом.

— Я не можу піти.

— Ще й упертий.

Рамона пройшла повз нього. Пахло димом і сіллю. В голові пульсувало. Сильно. Немов би щось у повітрі стало важчим. Вона дістала з тумбочки старий артефакт — латунний кулон для виявлення присутності незареєстрованих істот.

Кулон зашипів і тріснув навпіл.

— Прекрасно, — пробурмотіла вона. — Ну звісно. Все як завжди.

Вона подивилася на нього ще раз. Його обличчя не виражало нічого. Але йому тут точно було некомфортно. Як і їй.

— Якщо це якесь пекельне жартівництво — дуже в тему. Я вже не вірю в дивні збіги. Але запам’ятай, — вона наблизилася ближче, — я не твоя хазяйка. Я не хочу "сил". І я точно не хочу тебе у своєму житті.

— Твоя думка не має значення. Контракт укладено.

— Звісно, — тихо сказала вона. — Хріново. Значить, до зустрічі з відділом юридичної демонології.

Вона зібрала книгу, увімкнула телефон і написала коротке повідомлення колезі:
"Проблема. Код 3. Живий виклик. Без моєї згоди. Готуйте ізолятор."

А демон… залишився стояти. Посеред її офісу. Як ще одне небажане нагадування, що Рамона Квін ніколи не мала права на спокій.