2.Дрейк. Забагато сірого

Моя квартира була сірою, як завжди. Стіни сірі, підлога сіріша, ніж я пам’ятаю у старих книгах про людей, стеля теж сіра, хоча чому її зафарбували в один тон, лишалося загадкою. Сірість у людей — спосіб ховатися. Вона робить світ простішим, стерильним, передбачуваним. Вона ховає їхню самотність під ковдру буденності, і більшість із них навіть не здогадується, що ховає.

Усередині цієї сірої коробки я теж ховаюсь.Не від людей, бо вони для мене майже непомітні. Вони не світяться. У них немає аур, і тому всі вони здаються однаковими — порожніми, глухими, оболонками, які ходять під дощем свого життя і не бачать нічого, крім власного відблиску у вікні.

У квартирі є ліжко, бо у кожної «гідної» людини воно має бути. Я ним не користуюсь. Демони не сплять.
— Чудово, ще один предмет для маскування. Щоб сусіди думали, що я як усі. Щоб вони бачили — тут хтось «живе». І я живу. Тільки не так, як вони.

Плітка шафа з темними пальтами, кілька кухонних приладів, плита, яка ніколи не бачила полум’я, полиці з книжками, які я не відкривав — усе це лише декорації. Не життя. Декорації для людей.

Сідаю в крісло біля вікна, дивлюсь на дощ. Краплі біжать по склу, розмивають світло ліхтарів у довгі смуги, ніби хтось малює у повітрі. І я ловлю себе на думці: "Хто. Це. Був."

Срібна аура юнака не йде з голови. Я не бачу її крізь стіни, не відчуваю серед меблів, не ловлю у відблисках місяця. І все одно вона зіпсувала мені спокій. Я бачив його — це факт. І він зник. Демони — хижаки. Вони завжди залишають слід. Аура демонів не бреше, навіть якщо вони вміють маскуватися для людей. Вони світяться своєю суттю. Він не світився. Він стер себе. І це неймовірно. Я дивлюсь на своїх сусідів. Старий, що живе внизу, щодня випускає пару хвилин гніву на вулицю, лаючись на котів і молодих, які шумлять. Він не світиться. Його гнів — порожня оболонка. Вдова через стіну слухає старі платівки. Вона навіть іноді розмовляє сама з собою. Вона не світиться. Її голос — лиш звук, відлуння минулого, не життя.

Люди… як же вони мене дратують. Сірі, обмежені, такі уперті у своїй повній сліпоті. Вони бачать світ тільки через власні очі і ніколи не помічають істини, яка тече крізь них, як тінь крізь дверний отвір. Вони не відчувають ні демона, ні аури, ні смерті, яка ходить поруч. Тільки власний шурхіт і власний біль.

А я бачу.
Я бачу все.

Сиджу, розкладаю в голові події вечора. Срібний юнак — і що далі? Він не демон. Не людина. Він — щось інше. Його присутність перевищує все, що я бачив за сотні років.

Він міг з’явитися тут просто так?
Ні. Він би не ризикував, якби не мав мети.
Він може зникнути так, ніби його ніколи й не було, і я це бачив. Це означає… що я бачу не все. Що він сильніший. Що він грає зі мною.

Мої думки метушаться, як дощ за вікном. І я знаю — якщо він справді так легко стирає аури, «Декларієн» про нього навіть не здогадаються. Вони полюють на нас, демонів, мисливці й вбивці. Сотні років навчання, ритуали, пастки, криваві правила. А тут — щось, що йде попереду нас усіх. Я відчуваю цікавість, і ця цікавість небезпечна. Бо все, що я ціную — свобода, відчуття контролю, холодна ясність — тепер поставлено під сумнів. Срібна аура не йде з моєї свідомості, навіть у цій сірості, навіть серед порожніх людей.

— І все ж… хто він? Що він? Його варто забути?

Дощ стукає по склу. В кімнаті тихо. Я — серед людей, і все одно самотній. І це не просто самотність. Це відчуття, що переді мною стоїть хтось, хто не лише перевершує мене, а й знає мене.

І я… без поняття, що робити далі.