1.Дрейк. Аури

Дощ падав рівно, вперто, наче вирішив стерти це місто з лиця землі. Краплі дзвеніли об бруківку, стікали по дахах, забивали ринви, а вулички тонули у калюжах, що відбивали тьмяне світло газових ліхтарів. Туман розповзався низько, ковтав людські постаті й залишав лише чорні тіні, що сновигали у нескінченному поспіху. Я йшов серед цього хаосу і бачив більше, ніж вони. Я бачив аури. Люди бігли, ховалися під парасольками, підганяли своїх дітей, роздратовано махали руками в крамарів, які ще намагалися втюхати щось, попри негоду. А я дивився на тих, кого вони не відрізняли від себе. Демонів. Вони ковзали серед натовпу, маскуючись бездоганно, але кольори видавали їх безпомилково.

Ось пурпурна дівчина. Висока, хода — як у танцівниці, спина пряма, посмішка зухвала. Таких завжди вистачає в містах. Для людей вона — спокуса, для мене ж — досвідчений хижак, що вже десятиліттями зриває чужі плоди і навіть не втрачає уважності. Її майстерність грати поглядом — професійна. Мені б так тримати фокус, хоча для мене її театральність радше смішна.

Далі темно-синій. Чоловік середнього віку, здається, крокує швидко, не озираючись. Його аура натягнута, як тятива, і холодна, мов сталь. Хтось із тих, хто тримається осторонь і завжди думає на два кроки вперед. Вік — сотня, можливо, більше. Він дивиться не на людей, він шукає поглядом тих, хто здатен на небезпеку. І так, він правий: серед людей ворогів у нас не менше, ніж серед власного виду.

Демонів тут сьогодні небагато. Десяток. Дріб’язок для такого великого міста.

Причина проста: Декларієн. О, яка іронія долі. Люди, що вважають себе вершителями правосуддя. Вони мисливці на демонів, але самі вбивають із холодною впевненістю, що гірше будь-якої з наших пристрастей. Їхня “місія” — очищення. Ага, очищення. Від кого? Від тих, хто просто існує трохи довше, ніж їм подобається? Вони — не мисливці. Вони різники. Організовані, дисципліновані різники.

Я зупинився під навісом зупинки, дозволивши дощу грюкати по залізному даху. Звідси було зручно спостерігати за потоком людей. Вода, туман і світло робили аури чіткішими. Краплі, що збігали по каменю, немов відбивали приховане світіння.

Вода — чудовий зрадник. Вона загострює наші сліди. В дощ важче лишатися невидимим. Тому я люблю таку погоду. І ненавиджу водночас. Смачна річ, як я й казав. Та ще й небезпечна. Для всіх, окрім мене. Бо в усьому світі нема таких, що бачать аури, як я.

Раптом перед очима розірвалося світло. Не просто колір — сліпучий спалах. Срібло, різке, нестерпне. Я відвернувся, інакше воно б пропалило мені зір.

А поряд, немов із землі, постав юнак. Чорне пальто з високим коміром, що ховав нижню частину обличчя. Шарф, який вітер підкидав і грав із ним, мов зі смужками темряви.

Аура. Срібло, що ріже очі. І — зникло. Ніби його ніколи й не було.

Мені здалося?

Я намагався вхопитися за нитку думки. Добре, на чому я спинився? Ага, на тому, що я єдиний, хто бачить—

— “В усьому світі нема таких, що бачать аури, як я”? — пролунало збоку. — В тебе гарна самооцінка.

Я застиг.

Я сказав це вголос?

Мій погляд рвонувся до нього. Юнак повільно повернув голову, і я не знав, на кого дивлюся. На людину? На демона?

Він посміхнувся. І в цій посмішці виросли гострі зуби. Його очі витягнулися, стали котячими, і в один порив вітру шарф розметало разом із темними крилами, що виринули за його спиною.

— Ти… — слова застрягли в горлі. Ти не ховаєшся? Ти демон? Ти що, смерті хочеш? Чекай… ти мене ба—

Порив вітру. Різкий, крижаний. І переді мною знову стояв лише юнак. Світле волосся, високий чорний комір. Аура зникла. Жодного сліду.

— М? Пане, ви щось хотіли? — голос звучав легко, майже насмішкувато. — Якщо ні, то я піду.

Він розкрив парасольку й розчинився в натовпі.

Я залишився на зупинці сам. Дощ не стихав, люди бігли далі, ніби нічого не сталося. А я дивився йому вслід, і лише одне питання билося в голові:

Хто. Це. Був???
Не демон.
Не людина.
Не те, що я знаю.

Аура не могла зникнути просто так. Вона врізається в очі, в’їдається під шкіру, залишає шрам, який болить ще тижнями. Срібло... я його бачив. Я не божеволію. Демони завжди лишають слід. Навіть коли вдають із себе людей. Навіть коли ховаються під чужими іменами, під чужими обличчями. Вони пахнуть темрявою. Вони дихають не так. Вони занадто живі, щоби бути людьми, і занадто мертві, щоби бути собою. А той… ні. Його слід був чистий. Неначе він і не існував. Тисячі людей навколо. Їхні порожні, тьмяні оболонки. Вони йдуть під дощем, згорблені, загнані, у кожного свій біль, але ніхто не бачить того, що бачу я.

А я бачив. І загубив.

Загубив?

Я?

Ні. Це він дозволив мені втратити його. Спеціально. Холодно. Вперше за сто років у мене виникло відчуття, що хтось дивиться на мене так само, як і я дивлюсь на всіх.

Схожий на людину, але… нею не був.
Схожий на демона, але й не демон.
Той, хто здатен стерти власну ауру.

Хто. Це. Був??