Розділ 4

Як тільки я прилетіла до Вашингтона, відразу ж заселилася в готель. Я була на всі 100 % впевнена, що той хлопець мене не знайде. Я лягла на ліжко і трохи відпочила. Тоді я вирішила піти в кафе поїсти, заразом і місто подивлюся. Я одяглася й пішла на двір. Надворі світило неймовірне сонечко.

Вашингтон видався дуже гарним містом. Я ще трохи погуляла та пішла до кафе. Замовивши тірамісу та сік, я стала чекати на своє замовлення. Поки я чекала на те, задумалася про життя. Навіщо мені це все? Чому він вкусив саме мене? Чому він не пішов за Брендоном та Джулією того дня? Але про це ніхто не дізнається. Можливо, це було розпорядження долі. А якби він вкусив когось іншого й мене вже не було б живим? На жаль, це лише припущення. Із цим «даром» мені треба жити до кінця своїх днів. За цими думками я не помітила мені принесли моє замовлення. Я почала насолоджуватися цією стравою, як раптом я почула голос.

— Смачного! -Сказав мені дуже знайомий голос. Я підвела голову й побачила того самого хлопця з Лондона.

— Якого біса! Як ти мене знайшов? — Я почала кричати. Люди глянули на мене. Я вибачилася, узяла хлопця, і ми пішли надвір. — Як ти мене знайшов?

— Ну, я ж тобі казав, що ти від мене далеко не втечеш, — із задоволеною усмішкою сказав той.

— Так. Стоп. Значить, куди б я не поїхала чи не пішла ти все знаєш?

Хлопець позитивно кивнув головою.

— Але як? Якого біса?

— Малятко, ти моя бета перша бета. Нехай, навіть, ти будеш на самому безлюдному острові, про який ніхто не знає, я тебе знайду. Немає сенсу тікати від мене, — відповів мені хлопець.

— Але як? Чому саме я?

— Євочко, надто багато запитань. Того дня, коли я тебе вкусив, у мене була перша можливість знайти собі бету. Ти перша, хто попалася мені на очі. Але незабаром я пожалкував, що вибрав саме тебе.

— Ну так забери в мене його. якщо пошкодував. Я не проти.

— Ех, дитино, не все так просто. Ніхто не зможе забрати в тебе цю нагоду. Ти повинна ще подякувати мені за те, що я вибрав тебе, — сказав той і підняв голову. Мені хотілося вбити його, але я стримувала себе. — Ну, так загалом, ближче до справи. Тобі треба навчитися контролювати себе.

— Легко сказати, треба навчитися. Як я сама цьому навчуся щось?

— Спокій, малюк, тільки спокій. Я навчу тебе всьому цьому. Але нам треба повернутися до Лондона. Ти згодна?

— А як, я скажу ні? Що буде?

— По-перше, ти так і продовжуватимеш вбивати людей, а по-друге, тебе скоро знайдуть інші вампіри, які набагато сильніші за тебе і просто вб’ють. Тож думай.

— Гаразд, я згодна.

— Ну от і добре. Сподіваюся, ти не розбирала валізу з речами?

— Ні.

— Добре. Зараз ми забираємо речі та летимо до Лондона. Наш літак за годину.

— А ми встигнемо?

— Ображаєш, — відповів той, і ми з неймовірною швидкістю побігли до мене в готель. А тоді з такою самою швидкістю до аеропорту.

Уже в Лондоні я зрозуміла, що навіть не знаю, як його звуть.

— До речі, а як тебе звати?

— Алекс, Алекс Х’юстон. -Відповів той.

— Приємно познайомитись, — сказала я, а той, лише кивнув.

— І так, Єво, тобі треба влаштуватися назад в офіс на роботу.

— Так, я знаю, — сказала я й почухала потилицю.

— Ось і чудово, — сказав Алекс і почав йти. — І так, із завтрашньої ночі починаємо навчання. Будь обережна й нікого не вбий, — знову сказав Х’юстон і випарувався.

— Добре.
Я пішла додому. Уже вдома я зателефонувала на роботу й мене прийняли. Я була дуже втомлена, тому відразу завалилася на ліжко й заснула. Я знала, що далі на мене чекають пригоди. Але яких пригод я навіть не підозрювала.