Розділ 2

Теплі обійми лондонського сонця збудили мене вранці. Я, як завжди, зробила всі водні процедури, поїла, одяглася та поїхала до офісу. Я зайшла в будівлю, привіталася з усіма співробітниками та пішла до свого робочого місця та почала розбирати документи та читати електронні листи. Аж раптом нам принесли газету. Я взяла одну і віднесла Алеку Альбертовичу, а одну залишила собі. Пізніше я віднесла документи директору, щоб той підписав їх.

— До речі, Алеку Альбертовичу, на завтра у вас запланована зустріч з українськими партнерами, а на четверг із польськими.

— Так, дякую, Євочко, бо я зовсім забув. Зроби мені каву.

— Добре, зараз, — відповіла я й пішла робити експресо. 

Після цього я принесла каву директору. Йому завжди подобалося те, як я готую каву. Так, ми з ним не коханці. Він добрий сім’янин. У нього є дружина, яку він шалено любить і двоє дітей.

— Ммм, моя улюблена кава. Дякую, — сказав той і трохи відпив експресо. 

Я, у свою чергу, забирала підписані документи, а директор читав газету.

— До речі, уже читала ранкову газету, — раптово спитав він.

— Ні.

— Прочитай. Знову було вбито дівчину. На вулиці її було знайдено вже мертву й зовсім бліду, — сказав той, у мене ж усередині все опустилося вниз.

— Хм… Давно не було вбивств, — відповіла я, — я можу йти?

— Так, звичайно.

— Якщо потрібна, кличте, — сказала і вийшла з кабінету.

Тоді я вирушила до відділу, щоб віддати підписані документи. Зробивши все в мене був вільний час, і я почала читати газету. Знайшовши ту статтю про вбивство, я була шокована. На фото дівчина в моторошному стані. Її шия повністю покусана. Мене кинуло в холодний піт. Але не могла її вбити я. Якби це була я, я все пам’ятала б. Я пам’ятаю все, що трапляється зі мною, коли я вампір. Я просто не розуміла, що відбувається і хто вбив ту дівчину, якщо не я. Можливо, вона дуже багато знала і її через те й убили. З думок мене вивів голос директора. Я пішла до нього до кабінету.

— Викликали?

— Так. Подзвони українським партнерам та перенеси зустріч на п’ятницю. У мене на завтра діла.

— Добре. Я можу йти?

— Так, завтра в тебе вихідний. Можеш іти.

— Добре, дякую, — відповіла я і вийшла з кабінету.

Я зателефонувала до консульства і все їм сказала.

До кінця робочого дня в мене залишалося півгодини. Тому я прибрала своє робоче місце й чекала на закінчення мого робочого дня. Як тільки стукнуло 6, я зібралася, попрощалася з усіма й пішла додому. Щоправда, не зовсім додому, а в кафе. Я сиділа за столиком і думала про життя, мої думки перервав хлопця, що впав, на мене. Це був…