інтерлюдія 13

Те, що слід було б підслухати і піддивитися

Один, один

— А потім воно впало з небес на землю, — підвиваючи, розповідала розпатлана дівчина, пристрасно обіймаючи зім'ятий кошик із давленими ягодами.

Статури дівчина була богатирської, і кошику можна було лише поспівчувати.

— Що впало? — стомлено спитав колишній воїн, в душі проклинаючи той день, коли вирішив оселитися в цьому тихому лісовому селі.

— Воно, — впевнено сказала дівчина і знову перейшла на завивання.— По небі бігло, гарне, як кішка баби Дюсі, тільки велике, а потім перетворилося на хмару, стиснулось і впало. Гарна хмара, як тканина, з якої Франці сукню в місті пошили.

— Вбилося? — похмуро запитав колишній воїн, намагаючись зрозуміти, що ця діва, здатна вбити ведмедя кулаком, хоче від нього. Не захистити ж від невідомо чого.

— Ні. — Дівчина похитала головою. — І перетворилося на мужика довгопатлого, — провила, а потім зненацька запитала нормальним тоном: — А може, то бог спустився з неба? А я його кошиком по голові.

— Убила? — спитав, розмірковуючи, чи варто шукати незрозуміло чийсь труп у лісі.

— Ні. Він потряс головою, посміхнувся і сказав, що йому ніколи, а мені треба йти до цілителя в учениці. Головний біль лікувати вмію.

— Так йди! — гаркнув колишній воїн.

— Дядечку, відведіть мене до міста, бо я ж загублюся. А цілителі тільки там і водяться, — ласкаво-ласкаво попросила дівчина.

— Проведу, куди я подінусь, — зітхнувши, сказав чоловік.

Спробуй такій відмов.

Один, два

— І що? — глузливо глянув стражник на свого колегу. — Виліз ведмідь?

— Якби, — похитав головою хлопець. — Звідки там ведмедеві взятися? Там і зайців давно перестріляли.

— То хто там, у кущах був?

— Демон. Голий демон.

— Ага.

— Бачив би ти, як на нього дивилися ці нібито цнотливі дівиці. Ледве очима не з'їли. Гарний, зараза.

— А він?

— Почухав плече і пішов далі.

— Голяка?

— Так.

— А дівчата?

— Спробували втримати. Одяг запропонували.

— А він?

— Одяг узяв і все одно пішов. Бідолашні цнотливі були так розчаровані.

— Подобається мені цей демон, — зробив висновок стражник.

Один, три

— Придурок, — сказав Денеєн, спостерігаючи за тим, як Ілієн буквально вивалюється зі свого кривого шляху. — Все одно не встиг. Ти ж розумієш, що я не міг дозволити тобі встигнути.

Брат скривився, підійшов упритул, похитнувся, а потім, не сказавши жодного слова, врізав у щелепу. Точніше, спробував врізати. Денеєн легко ухилився.

— Ти б хоч спитав. Я, звичайно, не можу тебе туди відвести…

Довелося ухилятися від стільця, і спостерігати як Ілієн, що впав, намагається встати.

— Але у мене її сумка, — широко посміхнувся Денеєн братові, що тримався за стіл.

— Сумка? — відчужено запитав Ілієн.

— А в сумці книжка, — додав Денеєн.

— Книга?

— А на книжці захист, який вважає її своєю господинею.

Ілієн акуратно сів на цілий стілець, трохи погіпнотизував поглядом не придатне для чаювання житло павука і похмуро посміхнувся.

— Дитина. Все ще дитина, — сказав задумливо. — Нічого не розуміє.

— Що?

— Це не сплачує твій борг.

— Перед тобою?

— Ні. Мені ти нічого не винен. Ти подумай. Може, зрозумієш. У тебе щось як оплату попросили?