розділ 81

Про нудьгу і привида

Привид зволив з'явитися нескоро. На очікування довелося витратити не менше ніж годину.

За цей час Денеєн встиг повернути собі звичний вигляд, а король, не злазячи з трону, спробував повернути собі управління замком, голосно вимагаючи у сильної речі, яка, судячи з його пози, знаходилася десь на стелі, викинути геть непрошених гостей. До цих вимог з цікавістю прислухалися всі присутні. Закінчилися переговори з артефактом тим, що правитель підманив до себе пальцем одного з магів і сказав йому на вухо щось таке, від чого бідолаха ледве не впав, рвонувши з місця в кар'єр у напрямку виходу. Колеги бідолахи вирішили не чекати повторних наказів, або злякалися, що й їм щось на вушко шепнуть, тому тихенько пішли геть.

Марина, поспостерігавши за цією виставою, похитала головою і запитала у Денеєна: чи прикидається король, чи йому насправді начхати на свою репутацію? І напівкровка пояснив, що за шкоду репутації правителя відповідатимуть радники, охоронці та інші невдачливі особи. Бо король свою гідність упускати має право, а ось підлеглі зобов'язані її вчасно підхопити. Ті ж вартові давно мали розігнати глядачів, а радники вибрати між собою кандидатуру для переговорів із сильною річчю.

Дівчина хмикнула. Дивні у них уявлення.

Демони весь цей час мовчки стояли, демонстрували зброю всім охочим помилуватися і виглядали велично, як боги. Навіть прабабуся з їхньої компанії примудрялася не виділятися. Що вона таке, Марина не спитала. Хто знає, раптом у бабусі суперслух, а подібні питання її ображають.

— Денеєн, — Марині на відміну від демонів дуже швидко набридло мовчки сидіти на сумці, чекаючи невідомо чого. — Як думаєш, Ілієн сюди прибіжить?

— Ні. — Мотнув головою напівкровка. — Тут прабабка. Що він дурень, попадатися їй на очі у такому вигляді?

— За хвіст відтягає і вуса обірве? — зацікавилася дівчина.

— Шерсті насмикає і візьме крові для вивчення. Як мінімум, — широко посміхнувся добрий брат. — Ти, мабуть, не помітила, чи не зрозуміла, але Ілієн не шкутильгає. Отже, регенерація кінцівки завершилася процесі перетворення. Взагалі, це дуже велика рідкість, зазвичай травми та рани зберігаються. Ось прабабка і спробує знайти причину. Хоча, підозрюю, вся річ у тому, що він не встиг вичерпати свою людську магію. Ось воно й допомогло. І волосся при зворотному перетворенні у нього, напевно, трохи коротше буде. Треба було силам звідкись матеріал для приведення котячої лапи в порядок брати. Та й пухнастіший він був при минулому перетворенні, здається.

— Силам? — перепитала Марина, проігнорувавши заяву про пухнастість. Точніше, змусивши себе проігнорувати. Дуже хотілося запитати — линяють демони, чи ні?

— Ага. У нього, хоч і слабше, ніж у мами і в тієї ж прабабки, але є те, що ми називаємо живою силою. Загалом, Ілієну дісталися слабкі здібності до цілительства. Ця сила і допомогла швидше за все. Але прабабка все одно захоче переконатись.

— Зрозуміло, — сказала дівчина. — А ім'я в твоєї прабабки є?

— Є, — похмуро посміхнувся напівкровка. — Жіночий варіант мого. Денеєна. Уявляєш, мене назвали на її честь і навіть не сказали, за що вони так поступили зі мною, — поскаржився, дивлячись у підлогу.

Марині здалося, що він усміхається. І насправді не має нічого проти імені прабабусі. Просто бурчить. Протестує у повній відповідності до віку своєї людської половини.

Поміркувати про вік демонів дівчині завадив привид. Він, нарешті, зволив з'явитися. Не сам. Спершу під стелею щось обурено запищало. Поки Марина шукала джерело звуку, звідкись у центрі зали з'явилося кілька досить непримітних і невеликих нижчих демонів, які спритно рвонули до демонів вищих. Поспішали вони дарма, бо навіть не долетіли. Прабабуся від них відмахнулася, як від мух, і нижчі дружно розсипалися попелом, наче їх Вікін своїм посохом благословив.

Під стелею знову щось запищало, цього разу скривджено.

— Це привид пищить? — здивовано спитала Марина.

— Захист на проникнення нижчих реагує, — пояснив Денеєн, подивившись на стелю. — Пропускати не хоче, небезпечно, а не послухатися мертвого мага не може. За життя він був відповідної крові.

— Ага, — сказала дівчина.

Ображений писк повторився, і зі стелі впало щось довге, як гусениця, у чорно-жовту смужку, як оса, і з вусиками, як у намальованого метелика. Яким дивом воно нікого не придавило, залишилося незрозумілим. Напевно, захист постаралася впустити його якомога акуратніше.

— Яка гидота, — пробурмотіла Марина, спостерігаючи за тим, як незрозуміла істота, крутячись і здригаючись усім тілом, намагається кудись повзти.

— Добре його захист пристукнув, — схвально пробурчав Денеєн.

— Захист явно розумніший за привида, — дійшла дівчина до висновку, що її здивував.

Прабабуся підлетіла до смугастого монстра. Зробила над ним коло пошани. Схопила за вус, витягла звідкись, чи великий кинджал, чи маленький меч і відчекрижила відросток. Після чого ухнула, крутнулася навколо своєї осі і, змахнувши своєю зброєю в повітрі, змусила пораненого нижчого перетворитися на ще одну купку попелу.

— А вусик їй навіщо? — зацікавилася Марина, почуваючись у театрі абсурду.

— Хто її знає? Вивчатиме, мабуть. Або для колекції.

— То вона ще й колекціонер.

Більше нижчих демонів не з'явилося. Чи вони закінчилися там, де їх брав мертвий маг, чи встигли розбігтися, чи злий привид зрозумів, що вони тут не допоможуть.

— Що далі? Знову чекаємо? — спитала Марина, вмостившись зручніше на сумці. Сидіти відверто набридло. Вставати на ноги не хотілося, здавалося, так привернеш надто багато уваги, і наступна гусениця впаде точно на голову.

У відповідь на її запитання під стелею рознісся пафосний, добре поставлений сміх, точніше регіт. Громоподібний такий.

— Псих, — поставила діагноз дівчина.

Власник сміху гидко захихотів і щось бамкнуло.

— Дах він ламає, чи що? — задумливо спитав Денеєн.