розділ 77

Про засідку, кота, та пастку

Щодо того, що ніхто не користувався, Рен виявилася не зовсім правою. Таємними ходами користувалися миші, як летючі, так і звичайні, облізла кішка незрозумілої породи, мабуть, на цих мишей полювала, всюдисущі павуки і навіть якийсь невдачливий тип, від якого залишився скелет у шкіряному обладунку.

— Правильно йдемо, — зрадів скелету, як рідному напівкровка. — Тато про нього розповідав.

Марина згадала «Острів скарбів», там, здається, теж по скелету орієнтувалися, і негайно запідозрила татуся Денеєна в тому, що він нещасного скелета вбив. У сенсі вбив нещасного, поки той ще скелетом не був, і залишив коридорчик помітити. Свої думки дівчина вирішила залишити при собі.

Щодо того, що чекають, напівкровка виявився правий на всі сто. На виході їх уже зустрічали. Урочисто. Чоловік так п'ятдесят. Або сорок. Загалом, не дуже багато в порівнянні з попереднім натовпом. Причому ці люди були в знайомих до болю обладунках. На типах, що залишилися поряд з купою металобрухту, обладунки були такі самі. Усієї різниці, що цього разу власники металобрухту поводилися набагато організованіше. Вони вишикувалися в два ряди, оголили зброю і чекали. Дивилися правда на протилежний бік від місця, де вийшли нападники на замок.

Марина їх розуміла. Там, куди вони так пильно вирячилися, була чергова арка з черговими ґратами, цього разу, наполовину піднятими. А тут стіна, що виглядала цілісною. На тихе клацання, з яким камінь став на місце, недисципліновано озирнулося лише кілька людей. І відразу почали кричати, надто радісно, ​​як здалося дівчині. Денеєн їх у цьому починанні підтримав, намалював у повітрі вістрям своєї залізяки знак нескінченності і побіг до делегації, що зустрічала. Рен схопила Марину за руку і потягла до ніші праворуч, куди й заштовхала, мабуть вирішивши, що так її захищати простіше. Вікін залишився на місці, просто підняв посох над головою і застиг як пам'ятник. Або ціль. Для стріл тих лучників, що стояли на балконі.

— Мамочки, — сказала Марина, їй здалося, що зараз Вікін впаде утиканий цими стрілами, і на цьому романтична історія однієї хороброї демонші закінчиться.

Натомість зверху впав добрий десяток мужиків із луками. Точніше цей десяток впав, голосно і явно не без початкового прискорення. Мов їх хтось одночасно за невидимі мотузки смикнув. А монах, цілий і неушкоджений, сів, де стояв.

Куди поділися стріли, Марина так і не зрозуміла. Просто зникли.

Рен, як і належить щасливій закоханій, одразу кинулася до Вікіна, віддаючи Марині її долі. Дівчина невпевнено озирнулася, доторкнулася до стін ніші, потім виглянула назовні і зрозуміла, що дарма сюди прийшла. Денеєн, схоже, цього разу свої сили переоцінив. Зброя в нього була довгою і для нього не важкою, але супротивників забагато. Когось він дістав, поранив чи вбив — неясно, але решта продовжувала вперто тіснити його в куток. У той самий кут, де зі стіни виростав незрозуміло навіщо призначений козирок, або такий низький балкон без перил. Загалом, не важливо, в тому кутку в будь-якому випадку махати довгою залізякою буде набагато складніше, бо простір різко обмежиться зверху.

— Зараза, — сказала Марина, знімаючи з плеча мечі, про які навіть забути встигла.

Вона гадки не мала, що з ними робитиме, але улюбленому викрадачу слід було допомогти, інакше про повернення додому можна буде забути.

— Зараза.

Дівчина барвисто уявила себе з мечами в руках, що стрибає навколо загонщиків Денеєна, як той дрібний песик, що гавкає на зграю великих собак, що ділять здобич. Відмахнуться не дивлячись, приріжуть випадково і на цьому її великий подвиг в ім'я порятунку напівкровки закінчиться.

Чи може краще нацькувати на них силу вітру? Он як добре вона шиї ламала любителям сипати в дівчат якоюсь гидотою, не звертаючи уваги на те, безпечна для них доза чи ні. Як би ще пояснити, кого треба бити, а кого ні. Улюблений викрадач, у разі чого, не подякує за супутні його порятунку переломи.

— Зараза.

Ось чому вона ніколи не ходила в жодну секцію історичних боїв, не бігала хвостиком за реконструкторами і навіть від ролевиків, що приходили у гості до діяльної сестри, намагалася швидше сховатися? Чим би елементарні навички володіння холодною зброєю завадили?

Так ні, ліниво. Ці лінощі перемагали все. Іноді навіть здоровий глузд.

Хто ж знав, що таке, здавалося б, безглузде вміння може стати в нагоді?!

Рен продовжувала клопотати над Вікіном, ні на кого більше не звертаючи уваги. Денеєн підбадьорював себе криками і, здається, пристосувався до бою. Відступав він уже набагато повільніше і діставав супротивників частіше. Наявності обладунків його «алебарда» схоже не помічала, але рубати мечі як соломинки чомусь відмовлялася. Напевно, із солідарності. Зброя ж. На жаль, напівкровку теж хтось дістав, невідомо як розминувшись із здоровенною залізякою, і тепер по синій тканині рукава розповзалася темна пляма, повільно, але зупинятись на досягнутому вона, мабуть, не збиралася.

Адже у демонів крові не більше, ніж у людей. Перев'язати б його якось.

Ага, попросити супротивників почекати та зобразити фронтову медсестру. І вони, звичайно ж, ввічливо постоять осторонь, обдарують захопливими посмішками, вульгарними жартами, а нахабні спробують по попці шльопнути. А потім поважно і гідно повернуться до бою.

— Зараза.

Допоміг би хтось. Або богиня Вікіна дала б знак. Ось що тепер робити? Втручатися чи ні? А раптом тільки завадить?

Взагалі, чи варто виходити з начебто безпечної ніші?

— Зараза.

Марина майже вирішила, що варто. Тому що, якщо нею хтось зацікавиться, крім Рен, що воркувала над Вікіном, який трусив головою як вчений слон, то з ніші їй діватися не буде куди. Вхід досить вузький, невеликий простір, а крізь стіни ходити Марина не вміла.

— Зараза, — рішуче промовила дівчина і зробила крок до виходу.

І тут богиня дала знак. Звідкись зверху прилетіла козяча голова і досить гучно упала за якийсь метр від Марини. Зважаючи на запах, голова була несвіжа. Окрім неприємного амбре у неї били круті роги, чубчик і кільце в носі, немов козла за життя сплутали з коровою.