розділ 75

Про підготовку до подвига

Повернулася Марина зла, мокра, зі зламаною дорогою гілочкою в руках. Компанія, яка тихо і мирно перебирала якісь блискучі штуковини, що лежали на брудній ганчірці, здивовано на неї подивилася. Дівчина їм відповіла голосним хмиком, ледь утримавшись від того, щоб повторити почуте від кота «Уаррр». Дивно, але до неї одразу втратили інтерес. Чи предмети на ганчірці були важливішими за її здоров'я та психологічний стан, чи вирішили, що вона намагалася втопитися. Невдало, струмок виявився неглибокий. Обдарувавши всіх присутніх ще одним хмиком, Марина вирушила до своєї сумки шукати сухі речі. Мечі вона почепила на кущ. Флягу-мішечок шпурнула в Денеєна, навіть майже попала, якихось півметра не вистачило. Мовчки, ігноруючи погляди супутників, сховалася серед кущів, повільно й урочисто переодягнулась, трохи постояла, підбираючи найпристойніше з питань, що просилися на язик, і знову вийшла.

Як на зло, до неї знову встигли втратити інтерес.

Марина обвела галявину похмурим поглядом. Нарахувавши вісім кротовин під деревами, подумки побажала Денеєну наступного разу застосувати своє вміння копати в когось на городі. Ще раз перебрала запитання та пішла до ганчірки з незрозумілими цінностями, вирішивши вважати її горою. Тією самою, яка не хотіла підходити до Магомеда.

— Денеєн, твій брат на кого вміє перетворюватися? — запитання прозвучало зло.

— Котрий? — відсторонено спитав напівкровка.

— Ах, котрий?! — зірвалася дівчина на рик. — Ти серйозно вважаєш, що мене цікавить, на що перетворюється коваль, який не бажає кидати заради такого дурня, як ти, роботу?!

Денеєн подивився з цікавістю.

— Ілієн у кота перетворюється, у них там вся родина котяча, — сказала Рен, не припиняючи колупатися в скарбах на ганчірці.

— І по небу бігає? — вирішила все-таки уточнити Марина, хоча інтуїція, здоровий глузд, логіка й упертість дружно кричали, що з забігами серед хмар щось не те.

— Досі не бігав. — Демонша смикнула плечем і подивилася на Марину надто вже пильно. — Але, з іншого боку, він перетворився, не встигнувши витратити людську частину сил. Денеєн у такій ситуації вогнем плюватись почав.

— Ага, — сказала Марина, згадавши, що її сила вітру без особливих труднощів тягала мечі та сумку. То чому б такій же силі Ілієна не допомогти йому ходити повітрям?

— Ти бачила на небі щось схоже на білого кота? — зацікавився розмовою Денеєн.

— Начебто, — сказала Марина. Чомусь зовсім не хотілося розповідати, як вона хапала кота за хвіст. А раптом, то не Ілієн був? Та й дурість, мабуть, зробила велику. — А що ви тут розглядаєте?

— Накопичувачі. Ти все одно не зрозумієш.

І зграбастав блискучі штуковини в купку, немов боявся, що дикунка з технологічного світу зараз почне хапати їх руками і обов'язково щось зламає.

— А мені не цікаво. — зобразила життєрадісну посмішку дівчина і гордо пішла розвішувати по кущах мокрий одяг.

***

Страшно поспішаючі демони і Вікін, що приєднався до них, готувалися до штурму чийогось замку довго, ретельно і вдумливо.

Насамперед вони поділили між собою накопичувачі, і деякий час сиділи кожен над своїми. Потім почали їх сортувати, чи матюкаючись, чи використовуючи терміни, заміну яким перекладач у дуже великому словниковому запасі Марини не знайшов. Потім знову їх ділили та розпихали по кишенях.

Наступним номером програми стала медитація Вікіна над посохом та повзання демонів навколо пошарпаного плану невідомої місцевості, намальованого на гидоті, зовсім не схожій на папір, у чому Марина переконалася потеребивши краєчок.

Потім був обід. Мовчазно-урочистий.

Кожен думав про своє. Демони напевно про майбутній подвиг. Вікін, судячи з поглядів, що кидав на Рен, про те, де б взяти мотузку міцніше, і як приспати благовірну для зв'язування. Тому що не спляча Рен зв'язати себе не дозволить. Марина думала про кота. Про те, чи варто про нього розповідати. І про те, якою ідіоткою треба бути, щоб виснути у кота на хвості. У результаті додумалася до того, що розповість про зустріч біля струмка тільки після того, як білий любитель бігати по небу з'явиться ще раз.

А по обіді було відкриття шляху. Не менш урочисте, ніж поїдання їжі. У виконанні Рен. Марина навіть залюбувалася. Демонша малювала незрозумілі значки ножем на клаптику прополотої землі легко, швидко і впевнено, не забуваючи загадково посміхатися і кидати на напівкровку погляди. Напевно, було цікаво, оцінить він її мистецтво чи ні.

Денеєн же вдавав, що воно його не стосується, і вирячився на дерева. Марині навіть здавалося, що він свої кротовини перераховує.

Шлях відкрили. Досить дружно на нього зробили крок і опинилися на краю урвища, з якого з шумом зривалася вода. Якщо чесно, Марина від водоспаду чекала на більше. Їй здавалося, що він вищий, ширший, потужніший. А тут спокійна річка на п'ять кроків, урвище метрів шість-вісім, точніше не урвище, а чашоподібна яма, на дні якої копіює небо невелике озеро. Мабуть, вода з нього кудись під землю йде.

Замок також не вражав. Три сірих башти, що стирчать над білою фортечною стіною. Вся ця композиція одним краєм нависає над чашею і здається, що вона ось-ось туди сповзе. А іншим — упирається в нескінченні зарості очеретів, що розходяться від замку віялом, які, напевно, прикривають болото.

З іншого боку чаші з озером починалося місто, але його мешканцям, мабуть, було заборонено будувати свої будинки надто близько до замку. Ось вони й не будували, обмежившись прокладеною до нього дорогою та кількома клумбами вздовж неї. Загалом, правителів тут поважають. Або бояться. Або вважають за краще триматися від них якомога далі через незгоду з їхньою політикою.

— І що далі? — спитала Марина, вдосталь намилувавшись краєвидом.

— Ідемо в гості! — життєрадісно обізвався Денеєн.

— Нас пустять?

— А ми не через парадний вхід. — Вікін посміхнувся. — Ми просто пройдемо крізь захист, там, де він найсильніший.