розділ 73

Про величезного крота

Шлях відкривала Рен, така похмура, наче цей шлях був останнім, для всіх. На подив Марини опинилися вони зовсім не біля замку коло якогось водоспаду, і навіть не біля річки. Навколо росли найбанальніші дерева з не менш банальними кущами. Досить густо росли. Місцями занадто густо. Як крізь ці чагарники продиратися, дівчина й думати боялася.

Виявилося, що ніяк. У сенсі, нікуди продиратися не треба було. Просто під одним з дерев Денеєн та Рен колись закопали накопичувачі. Так, про всяк випадок, і маячок залишили собі, щоб можна було налаштуватися на це місце звідки завгодно. Носити з собою купу накопичувачів, бачите, занадто підозріло. А так і амулети завжди під рукою, і маги не вчують. І ось, нарешті, воно знадобилося.

Нажаль, як трохи пізніше з'ясувалося, заповзятлива парочка не здогадалася помітити дерево, під яким був заритий скарб. Згадати, чим саме дерево було настільки примітним, що під його корінням вирішили копати яму, демони за давністю років не змогли. Відчути накопичувачі, незважаючи на всі старання, теж не вийшло. Вони їх замаскували, на випадок перехожих, здатних звернути з дороги, виявивши незрозумілий магічний запах.

Довелося шукати методом наукового тику. Денеєну довелося. Рен самоусунулася з причин приналежності до жіночої статі та наявності і так поганого настрою. У Марини ніхто навіть питати не став. Напевно, згадали про її загальну фізичну підготовку. Вікін сидів під кущем, прикривши очі і ворушачи губами. Спілкувався чи то зі своєю палицею, чи з богинею, яка вирішила дати парочку порад перед епохальною битвою. А напівкровка копав. Замагіченою лопатою, здатною частково допомогти копає. Копав уже під третім деревом. Причому ями під попередніми двома він старанно закопав, щоб слідів не залишати.

Марина помилувалася на нещільно утрамбовану землю біля дерев, шматки коренів і тонкий шар прілих листків, якими Денеен посипав сліди своїх розкопок для кращого маскування. Похитала головою і задумливо промовила:

— А кроти тут водяться великі, з людини на зріст.

Напівкровка тільки пирхнув, не припиняючи розкопок.

Ставало нудно. В голову почали лізти погані думки. А Марина сиділа поруч із Вікіном, тримаючи в обіймах довірені Ілієном мечі, і старанно ці самі думки відганяла. Бракує тільки розплакатися і, підвиваючи, розповісти присутнім про свою нелегку долю, про безглузді знаки, незаслужені образи і загальну недосконалість світу. Допускати цього не можна було, потім дуже складно заспокоїтися. Сама себе накручуєш, накручуєш, намагаєшся глибоко дихати, рахувати до десяти, згадуєш анекдоти, змушуєш себе посміхатися, а потім звідкись із глибин виринає загнана туди з такими труднощами думка, і сльози течуть самі по собі, наплювавши на всі зусилля покликані їх перебороти.

Потім, через якийсь час, нарешті, заспокоюєшся і починаєш почуватися такою дурепою, що хоч бери у улюбленого викрадача лопату і починай закопуватись.

— Денеєн, поблизу хтось чужий є? — спитав Вікін, не відриваючи задумливого погляду від палиці.

Напівкровка окинув його здивованим поглядом, трохи покрутив головою і злісно відповів:

— Ні.

— Чудово. — монах посміхнувся. — Марино, якщо зайдеш за друге ліворуч від Денеєна дерево, за кілька кроків буде просвіт між двома кущами. Іди в цей просвіт і далі петляй, як стежка поведе. Заблукати там неможливо, просто більше ніде не пролізеш. Приблизно через десять хвилин дійдеш до струмка, я там торік воду набирав, гарне місце.

— Воду набирав? — перепитала дівчина.

— Так. Сидів ось на цій крихітній галявині в курені з гілок, поки мене шукали по всьому лісі з собаками. Собаки, вони демонську силу чують краще, ніж маги, і вважають за краще триматися від неї подалі. Тому мене тут знайти не могли. А за водою ходити довелося, покликати я її не міг, мою магію здатний відчути будь-хто.

— Ясно, — сказала Марина. Напевно, від чийогось чоловіка, чи батька, чи іншого родича ховався.

Рен насправді й не підозрює, який скарб їй дістався. Де ще знайдеш чоловіка, здатного зрозуміти, що дівчині необхідно побути наодинці з собою і виплакатися без свідків. А можливо, якщо злісний Денеєн не буде маячити перед очима, істерика, що підкочується, погодиться піти без жодних сліз. Так буде навіть простіше, не доведеться чекати, поки почервоніння з очей зникне.

— Дякую, — видихнула Марина, почепила мечі на плече і рішуче пішла до дерева.

— Не випускай з рук мечі, вони тварин відлякають, — наказав Декеєн, що не припиняв розкопок, хоча вже було зрозуміло, що й під третім деревом нічого немає. — І води принеси!

— Гаразд, — відповіла дівчина, давши собі слово не забути набрати у флягу води.

Якщо комусь не вистачить, то нехай самі ходять.