розділ 71

Про те, хто і в чому винний

Повертався світ повільно й неквапливо, під акомпанемент голосних голосів, що сперечаються над головою.

— Ти! Знайшла час вагітніти! — роздратований чоловічий, невиразно знайомий. — Я на тебе розраховував, невже не зрозуміло!

— Краще замовкни! — ще один чоловічий, теж гучний, але напрочуд спокійний і холодний. Чомусь здавалося, що цей голос так звучати не повинен. Він повинен бути теплим і м'яким, тому що в такому вигляді впізнати його неможливо.

— Пацан! — жіночий, з гарчанням, що здавалося зовсім дивним. Як можна гарчати, не використовуючи для цього звуку «р», Марина не уявляла.

— А час іде, — голос чоловічий, спокійний і тихий, не дивно, що на нього не звернули жодної уваги.

— Я пацан?! А ти стара діва! І залишишся нею разом зі своїми запитами, дурепа!

— Краще замовкни! — з натиском.

— Краще бути старою дівою, аніж недорослем без меча!

— Як ви мені набридли.

— Мені меч повернуть, а тобі мізки вже не вправлять! — перший чоловічий.

— Це тобі мізки вправляти треба! — жіночий.

— Кретинка! Я твоїй дитині заздалегідь співчуваю! — чоловічий.

— Я ж просив, — другий чоловічий, стомлений, але вже не холодний.

Наступного моменту світ ривком став цілим, об'ємним і чомусь світлим. Марину м'яко штовхнула тепла хвиля повітря, ніби пропонувала припинити прикидатись і відкрити скоріше очі, інакше пропустить усе найцікавіше. Яскраве світло перестало сліпити навіть через повіки, і дівчина сіла, здивовано дивлячись на картину, що відкрилася. Вікін двома руками тримався за свою палицю. Посох своєю чергою чи намагався полетіти, чи обігріти господаря по голові, чи, що ймовірніше, стукнути по голові Денеєна, який намагався долонею загасити палаючий рукав. Ще палиця світилася. Не сильно і з кожною секундою яскравість свічення зменшувалася, але в тому, що спалах справа її рук, сумніватися не доводилося. Якщо звичайно у палиці є руки.

— Що за фігня? — похмуро запитала Марина.

Світ навколо плавно погойдувався, і зупинятись не поспішав. Зірки намагалися кружляти в хороводах, виходило у них погано. Кола весь час розсипалися, і невдахам доводилося зображати салют, розлітаючись у різні боки. Особливо невдачливі падали на землю. Треба було б загадати бажання, але нічого розумного в голову чомусь не приходило.

— Оберігаюча вирішила вправити мізки Денеєну, — задоволено промуркотіла Рен. — Ледве шевелюру не спалила. Подивилась би я тоді.

— Ага, — сказала Марина.

Пам'ять послужливо повернулася до кадрів, зафіксованих перед черговою непритомністю, нагадала про сорочку яка зачепилася чи то за дерево, чи то за кущ, і похмуро підказала, що на даний момент є проблеми важливіші за чиєсь врятоване від вогню волосся.

— Денеєн, що ми тепер робитимемо?

А в кого ще питати? У Рен? У Вікіна, що бореться з палицею? Чи у Біяра, що сидить поруч із Мариною з просвітленим обличчям?

— Те, що повинні.

— Звичайно, саме те, що повинні. Тільки невідомо кому, — скинулась Рен. — Подумаєш, брат у прірву впав...

— Він живий! — гаркнув Денеєн. — Він звалився на це прокляте дерево, перетворився на...

— І заліз по скелі назад, — широко посміхнувся Біяр.

— Впевнений? — витріщилася на нього демонша.

— А куди б він подівся? — незворушно промовив Біяр. — Якщо живий, звісно.

— Він живий! — люто повторив Денеєн. — Він би так просто не помер!

— Усі так кажуть, — сказав Біяр.

На нього сердито подивилися всі, навіть посох Вікіна.

— Демони, поки повністю не перетворяться, дуже вразливі, і якщо він у такому вигляді звалився з дерева, то… — незворушно продовжив маг.

— Заткнися! — загарчала Рен.

Марина встала, підійшла до Денеєна, схопила його за волосся і вказала рукою на мечі, що як і раніше висіли у повітрі.

— Якщо ти зараз мені не поясниш, що саме ми повинні робити, я попрошу свою силу вкоротити твою шевелюру щонайменше вдвічі. Сподіваюся, воно довго відростатиме. Чи краще взагалі під корінь тебе постригти?

— Краще разом із головою, — підказала Рен. — Все одно вона йому не потрібна.

Денеєн посміхнувся, широко й фальшиво. Висмикнув з руки Марини пасмо і ковзнув до демонші.

— Хочете знати? Рен, ти теж хочеш знати? А подумати не пробувала? Де зберігається одна із частин Серця Стихій. Остання з тих, що я можу отримати? Подумай, ти ж розумна дівчинка.

— То стара діва, то дівчинка, — пробурмотіла Марина. — Ти вже визначився б з її статусом. Суперечливо воно.

Рен промовчала. Мовчала кілька хвилин, потім голосно хмикнула.

— У Замку біля Водоспаду, так? — спитала вона. — У їхній скарбниці. Ці правителі жалюгідного клаптика землі все підряд тягли до свого дому. Як же не тягнути, адже у них є захист від охочих повернути своє майно. А там хто знає, раптом знадобиться.

— Вгадала. — Денеен старанно і так само фальшиво посміхнувся ще ширше, ставши схожим на вампіра з недорозвиненими іклами.

— Як ти туди потрапиш, ідіот? — зневажливо поцікавилася Рен. Навіть голову на бік схилила, наче побачила перед собою незрозуміле звірятко, про існування якого досі не підозрювала. — Мало того, що там ця проклята примара мага, натовп солдатів, захист, крізь який так просто не проб'єшся, так ще й близько тридцяти непоганих магів, яким теж платять не за гарні очі й не за фокуси, які показують народу на свята.

— Думаєш, я не знаю? — скопіював її тон напівкровка.— Думаєш, ти мені навіщо? Я цю прокляту примару виманював. Ти мала розігнати його нижчих при підході до замку, зрозуміло? А Вікін послужити ключем, точніше його палиця. Оберігаюча б у цьому випадку з радістю допомогла, вона безпосередньо втрутитися не може, але через свого покликаного запросто.

— А я тобі навіщо? — спитала Марина.

— Щоб мені повірили. Точніше, повірили, що я справді можу зібрати шматки сильної речі. Без тої, що зберігає їх з'єднати неможливо, а демона до обителі навіть близько не підпустять.