розділ 68

Про вибір демона

Нарешті демон до чогось додумався.

— Пустельна Владичиця, — розгублено промовив Ілієн, чогось ясно усміхнувшись. — Все так просто. Адже це дійсно шанс. Ніхто крім Денеєна не зможе. І якщо в нього вийде, більше нам мстива наволоч не дошкулятиме. Не зможе, навіть якщо утримається в замку. Варто лише позбавити його джерела сил, і він стане звичайною тінню, прив'язаною до свого місця.

— Ти про що? — спитала Марина.

— Довго пояснювати. Занадто довго.

Ілієн оглянув місцевість і потяг супутницю в зарості зліва.

— Та що таке? — спробувала обуритися дівчина. Гаразд, нічого не каже, тримаючись за свій загадково-таємничий образ, але смикати її та тягти в колючки навіщо?

— Треба поспішати, — сказав Ілієн. Рішуче так, навіть радісно, ​​ніби щойно знайшов мету в житті. — Вони ж недалеко. Я зможу до них зробити крок, мого таланту вистачить. Ні краще не до них, краще відвести нижчих.

— Ти про що?

Замість відповіді Ілієн ясно посміхнувся досить великому і порівняно плоскому каменю, що ховався в траві, відпустив руку дівчини і почав щось на цьому камені малювати крейдою, вивуженою з сумки.

— Мене ігнорують, — сумно сказала Марина.

Спостерігати за Ілієном було цікаво. Він малював зовсім не так, як його зайво діяльний братик. У Денеєна символи були традиційно кривуваті, лінії рвані і здавалося, те, що він зобразив, зараз почне розповзатися в різні боки, або зсунеться до купи і зникне в яскравому спалаху. У Снігурчиного братика все виглядало плавним, витонченим та закінченим. Йому навіть вибоїни на камені не заважали.

Шлях у Ілієна не здавався стовпом повітря, що коливався від випаровування води. Він у нього був зовсім невидимий. І навіщо демон потяг її на камінь змальований символами, Марина зрозуміла тільки після того, як пейзаж різко змінився.

Зникла занедбана дорога і самотня скеля-фортеця, що вписувалася в навколишній краєвид так само добре, як це зробила б субмарина, що валяється посеред висушеного сонцем степу. Рівнина, яку, напевно, колись облюбував черговий маг для будівництва Пташиної Фортеці, змінилася горами. Не дуже високими, дівчина побачила лише кілька снігових шапок, вершини решти гір могли похвалитися лише відсутністю рослинності. Зате вони були тяжкими, чи що? Такі широкі, приземисті дідугани. Може, ці гори просто старі, і встигли вивітритися, обсипатися та вимитися дощами?

— Ілієн, ми де? — спитала дівчина, розглядаючи гору підозріло схожу на єгипетську піраміду. Тільки у пірамід снігових шапок немає. — Ти ніби хотів опинитися десь ближче до Денеєна з компанією. А поряд із тим містом я гір не пам'ятаю.

— Ми близько, — сказав демон. — Просто ці гори перебувають у Обманній Низині. Така величезна яма. І їх неможливо побачити, поки не підійдеш майже впритул.

— Гори в ямі? — ошелешено перепитала Марина. — Воно саме так вийшло, чи хтось пустотливі ручки приклав?

— Не знаю. — Ілієн знизав плечима. — Кажуть, так було завжди.

— Ага, — тільки й змогла сказати дівчина. Цей світ не переставав дивувати її та радувати. — А що ми тут робимо?

— Чекаємо. — Демон озирнувся, наче для того, щоб переконатися, що опинився саме там, де розраховував. — Тут потрібне місце для перенесення демонів. Кращого поблизу немає. Одне з місць сили, точніше двох сил, води та каменю. Навіть Денеєн свій вогонь міг би тут відновити дуже швидко, нічийні сили легко перетворюються. А тому, хто нацьковує на нас нижчих, перетворювати нічого не треба, камінь його любить, і витрачати енергію, коли її можна заощадити він не стане. Нехай краще нижчі побігають, навколишніх мешканців полякають. На пошуки противників багато часу їм не знадобиться, на сильну річ налаштуються і побіжать, як пси слідом.

— Зрозуміло. — Марина зітхнула. Цілу лекцію прочитав, причому те, як він збирається рятувати свого братика від зграї нижчих, з виду випустив. Мабуть впевнений, що придумає, коли притисне. Або супутницю лякати не хоче. Чоловіки одним словом. — Засідку ми, отже, влаштували. Ось примчать демони, і що далі? Станемо, розкинувши руки, і кричатимемо: «Не пропущу!».

Ілієн задумливо глянув на дівчину, відфутболив камінчик і смикнув себе за волосся. Думки мабуть стимулював.

— Так, чекати не варто, — сказав, похитавши головою. — Краще позбавити отару пастуха. Тоді нижчі розбіжаться горами і незабаром перевиздихають. Або їх місцеві переб'ють. Сильних демонів у стадо зібрати неможливо, а зі слабкими люди зазвичай справляються.

Виявляється Ілієн оптиміст, хто б подумав? Марині чомусь досі здавалося, що місцеві люди бояться нижчих демонів, оті лісові жителі приходу Рен чекали, а нижчий демон там був лише один. Але хай буде хоч такий план. Може Ілієн справді знає, що збирається робити.

— Куди ми підемо? — спитала дівчина, майже змирившись зі своєю долею.

— Ти нікуди, для тебе це небезпечно. — Ілієн усміхнувся ласкаво-ласково, як добрий батько дитині, яку намагається обдурити для її ж користі. — Я, у крайньому випадку, перетворюсь і розжену цих тварюк. Ти перетворитись не зможеш. А я можу не здогадатися тебе захистити.

І не посперечаєшся. Денеєну до супутників взагалі ніякої справи не було, поки всі противники не розбіглися.

— Логічно, — вимушено визнала Марина, спостерігаючи за тим, як Ілієн риється у сумці. — Може, тоді краще зачекати на Денеєна з компанією? У Вікіна посох, Біяр маг. Навіть у твого братика алебарда є. І Рен таки демон.

Ілієн мотнув головою.

— Денену перетворюватися зараз не можна, захворіє, надовго і проживе потім набагато менше, ніж міг би. А якщо нижчих буде багато, все станеться незалежно від того, наскільки готовий зараз його організм. Захисна реакція. Рен теж не можна перетворюватися, вагітним воно взагалі небажане.

— Яким ще вагітним?! — Марина обурено хитнула головою. Думки важко, але прояснилися.— Стривай, як це вагітним? Рен вагітна? Вона що, зовсім дурна? Сиділа би вдома і не шукала пригод на п'яту точку. Чи у вас так заведено? Типу, тільки у божевільної героїні та таке інше може з'явитися на світ істинний воїн.