розділ 67

Про дірку в пам’яті

З дому Марина виходила, притулившись до Ілієна і утримуючи себе від бажання залізти йому на голову і трохи там поскиглити. Ще хотілося заплющити очі.

Виявилося, розлючений до крайності демон, це зовсім не те, що вривалося в будинок дівчини, яка не вміє запрошувати гостей. Там Ілієн ламав двері та руки. А в цьому будинку спробував знищити все, що стояло в нього на шляху. Причому стояло не аби як, а зі зброєю в руках і, напевно, з почуттям власної переваги. Адже їх було багато, тих, хто вважав, що кількістю можна перемогти однорукого демона. Щось на кшталт зграї гієн, яка нападала на пораненого лева. Марина щось таке бачила на якомусь каналі, що демонструє життя тварин. Пам'ятається, там лев втік. А тут тікати не став, розкидав нападників і пішов далі. Не так сильно він був скалічений, як їм здавалося. Та й силою вітру був не обділений, а вона, як встигла переконатися на власному досвіді Марина, може стати чудовою зброєю проти переважаючих сил противника. Навіть проти магів, які не чекають такої підлянки, що вже говорити про звичайних воїнів.

Тричі проклятий будинок виявився великим, коридори були довгими, без натяків на вікна і з мізерним освітленням, через що здавалося, що знаходишся у фільмі жахів, і зараз з-за рогу вискочить озброєний бензопилою тип у хокейній масці. Ці коридори без видимої причини повертали то ліворуч, то праворуч, перетворюючи будинок на лабіринт. Ще були сходи, і вони взагалі здавались нескінченними. Безліч сходів, немов мешканці будинку збожеволіли на них.

А потім сходи та коридори нарешті закінчилися. Ілієн вивів дівчину, що вже спотикалася, на вулицю, і Марина з подивом зрозуміла, що знаходилася зовсім не в будинку. Хтось перетворив на житло цілу скелю, увінчавши її кволою вежею схожою на маяк.

На щастя зовні охочих зупинити демона не виявилося, і тут ніхто не стогнав, не клявся страшно помститися і не валявся зламаною лялькою у погнутому обладунку.

— Що це таке? — хитнула головою у бік скелі Марина. Не те щоб їй дуже хотілося знати. Просто треба було говорити, хоч про щось. Інакше зуби почнуть вибивати чечітку, а ноги перестануть тримати. Треба було відволіктися. То чому б не на архітектуру?

— Пташина Фортеця, — зневажливо промовив Ілієн. — Будинок нащадків останнього імператора, як вони себе називають. Жалюгідні люди, насправді. Зрідка піднімають селянські повстання, підсилають убивць до королів і займаються іншими дурницями, нібито покликаними відродити їхню імперію. А більшу частину часу сидять у цій скелі під захистом сильної речі, яка зараз дуже слабка. Схоже, остання її справжня зберігаюча померла, не обзавівшись потомством, а тих у кому немає її крові, артефакт визнавати відмовився і благополучно їх убив.

— Так, мабуть, — сказала Марина, згадавши підслухану розмову. — В обителі йому більше не дали б дівчат. Вони їх цінують більше, ніж чиюсь безпеку, що залежить від предмета-вбивці.

Ілієн кивнув.

Потім вони йшли, довго-довго, плутаючись у високих і міцних, як канати, стеблах трави, що розрослася на занедбаній дорозі. Демон мовчав, притримуючи дівчину, щоб вона не впала. Марина прислухалася до своєї сили вітру, яка зараз здавалася теплою кішкою, що муркотить. Чомусь магічці-початківиці здавалося, що тепер утримати символ буде нескладно, але пробувати вона не стала. Не до того. Та й почути хтось може, якщо вірити міркуванням про учнів магів. І так до фортеці-скелі напевно вже збігаються всі, кому більше нема чим зайнятися. Ось на них там сюрприз чекає.

Дівчина хитнула головою, відганяючи видіння зруйнованої кімнати та тіл, що лежали в недоступних для живих людей позах, і вирішила думати про щось хороше. Наприклад, про те, як вона стане магом, або про те, як повернеться додому, або про одного біловолосого демона, який знову поспішав її врятувати. Мабуть, богиня на це й розраховувала. Поки Ілієн битиметься з воїнами фортеці, бранка відверне своєю силою увагу викрадачів, що засіли поруч із нею. Дуже не хотілося думати, що Оберігаюча хотіла, щоб Марина їх убила, навіть якщо сама того не бажаючи, точніше бажаючи, але все одно випадково.

Про випадковості і богиню теж поки що краще забути. Є ж Ілієн. Поряд, красивий, найкращий у світі. Точніше, найкращий у двох світах. Ось тільки якщо Марина повернеться додому…

— Зараза, — прошепотіла дівчина.

Про хороше думати не виходило, як вона не намагалася.

Напевно, їй слід було зараз істерити і плакати, тільки чомусь не хотілося зовсім.

І ще цей нащадок імператора з його планами. І привид, який мав відволікти демонів, поки викрадену дівчину до речі прив'язують. І купа всього зверху. Занадто багато подій. Крутяться в голові кольоровими плямами, не дають зосередитись. Адже серед них є щось важливе. Точно є.

Як там лисуватий тип говорив? Чи не він? Втім, не має значення.

Марина навіть зупинитися спробувала, тільки демон не дав, довелося на ходу продовжити безуспішні спроби зловити у вирі спогадів необхідне.

Що там було?

Міркування про тих, хто зберігає, про мстивість демонів, про те, що нижчі привида в будь-якому випадку не впораються з ними, адже демонів кілька. І якщо Денеєн не може перетворитися на сірого кота, то зможе перетворитися Ілієн, на когось білого і пухнастого. У песця, мабуть. Або Рен, у нього ж, колір збігається. Вікін не зможе, він не демон. Добре хоч його прокляття благополучно розвіялося.

Значить залишаються Рен та Ілієн.

А Снігурчин братик тут. І не факт, що блондинка десь поруч із напівкровкою та його частинами від сильної речі. Примарі здається, вона була потрібна, чи ні? Проклята дірява пам'ять. Втім, не важливо, артефакт чи тільки помста, бігати він, швидше за все, буде за Денеєном, а отже…

— Ілієне, я розмову підслухала, — сказала Марина.

— Так, молодець, — розсіяно озвався демон.

Дівчина обурено поглянула на нього. Вміє ж дратувати.

— Ілієне, я підслухала розмову моїх викрадачів, — наполегливо повторила вона. Зараз не до образ і точно не до скандалів. Є важливіші речі. — Загалом на мене, Вікіна та твого брата якось напали нижчі демони з пастухом. Денеєн тоді ще в кота перетворився, і кущ намагався з коренем видерти.