розділ 64

Про іще більш непотрібну таємницю

Оберігаюча зітхнула і продовжила розповідь.

— А потім, через століття і століття, на місце катастрофи переселилися люди, гнані мисливцями на інакодумців. І через якийсь десяток років у них почали народжуватися незвичайні діти, у кожному з яких я бачила уламок могутності мого сина.

— І що ви зробили? — спитала Марина, спершись на коліна ліктями і поклавши підборіддя на сплетені пальці.

— Нічого. Що я могла вдіяти? Вбити цих дітей, сподіваючись, що мій син якимось чином відродиться? Я навіть богинею для них не можу бути. Там і без мене ваги розгойдуються, а втручання когось із мого народу вони вже не витримають, і тоді всі зусилля мого сина перетворяться на порох. Йому б це не сподобалося. Тож я вирішила вважати, що раз у дітях біженців за гори оселилася частина мого сина, то вони й мої діти відтепер.

— Зрозуміло, — сказала Марина, відчуваючи, як глибоко всередині наростає злість. Боги, щоб їх, наробили, чорт знає чого, а тепер сіли, склавши ручки, і чекають, поки все виправиться і налагодиться. — Гаразд, з демонами все ясно. Ви їх підтримаєте і по можливості захистите, але... — Думки радісно поскакали від образу до образу, поки не знайшли звинувачення, яке можна було пред'явити цій богині. — Вікіну вам, що заважає допомогти? Невже така могутня істота не може впоратися з якимось жалюгідним прокляттям? Він же служить вам!

Оберігаюча поблажливо посміхнулася. Як доросла і розумна жінка крикливій малечі, яка намагається довести, що краще в житті розбирається.

— Прокляття не можна зняти, — сказала вона. — Можна лише спробувати поставити людину перед вибором. Власне, перед таким самим вибором, який був у його предка, завдяки якому це прокляття і з'явилося. А там як пощастить. Або він вчинить не так як предок, або повторить його помилку.

— І Вікін повторив, — похмуро мовила Марина.

— Ні. — Богиня ясно усміхнулась. — Він уклав угоду та попросив допомоги, не знаючи, чим йому доведеться за це заплатити.

— Не знаючи, чим доведеться заплатити? — задумливо перепитала Марина, одразу чомусь згадавши про несподіване сватання у нетверезому вигляді. — То ж прокляття більше немає?

— Ні. — Оберігаюча прямо світилася від задоволення та гордості за себе таку розумну. — Тільки нехай це поки що буде нашою таємницею. Інакше дівчисько знову почне чекати невідомо чого.

— Дівчисько? — Марина відчула себе трохи тупуватою.— У сенсі, Рен? Це ви змусили Вікіна одружитися з нею?

— Я, — не заперечила богиня.

— А навіщо, якщо він проти? Знущаєтесь?

— Він не проти. Просто не вважав за можливе через прокляття. Якась дурість про те, що не можна одружуватися тільки для того, щоб було комусь ховати.

Марина пирхнула. Чоловіки.

— Значить, сказати Вікіну про те, що прокляття вже немає, я не можу, — задумливо промовила вона, відмахуючись від настирливого ​​язика туману. — Та й нікому не можу. Навіщо мені це знати? Мене воно стосується мало.

— Мені хотілося з кимось поділитися, — зізналася Оберігаюча.

Марина здивовано подивилася на неї. Теж ще богиня. Хотілося їй. І подружок, із якими можна посекретничати, схоже, не знайшлося. А таємниця, вона розпирає, розпирає, проситься назовні, поки не нав'язуєш її зовсім незнайомій людині. Якій вона ніби не потрібна, тож і боятися за її безпеку не доводиться.

Проблема лише в тому, що Марина з Вікіном знайома. Тому безглузда таємниця тепер нагадуватиме про себе, як камінчик у черевику, глузуватиме і знущатиметься, проситиметься поділитися нею з кимось. Наприклад, із Ілієном. Який обов'язково розповість Рен, бо своїх демони не дурять.

Гадство, одним словом. І нехай богиня знає, що Марина думає про її таємниці.

— Думай, що хочеш, — милостиво дозволила Оберігаюча. — За думки я ще нікого не карала, тільки за справу.

— І частіше чоловіків, ніж жінок, — пробурмотіла Марина.

— За статусом належить.

Якийсь надмірно неправильний світ. І демони тут зовсім не демони, і боги зовсім не боги. Подумаєш, зуміли з людей перетворитися на якісь енергетичні сутності, а може й не енергетичні. Хто їх знає? Вони й самі, зважаючи на все, не знають.

Марині знову захотілося додому. Дуже. Ось навіщо їй це все? Починаючи зі звання тої, що зберігає і закінчуючи божественними секретами.

— Час, — сказала Оберігаюча.

— Що час? — спитала дівчина, насилу відволікаючись від безрадісних роздумів.

Богиня від питання відмахнулася і рвучко встала. Походила трошки туди-сюди, змусивши язики туману кидатися в різні боки. Потім зупинилася, задумливо подивилася вдалечінь і провела по найближчому клаптику туману долонею, наче по запотілому склу. Ефект теж був дуже схожий. У тумані з'явився просвіт, у якому Марина, підійшовши ближче, побачила знайому картину. Себе улюблену на ліжку. Поруч виявилося дві не менш знайомі особи. Два чоловіки неприємної для Марини зовнішності. Один лисуватий і з козлиною борідкою. Другий сивий здоровань. Обидва забилися в кут навпроти ліжка й слухають коротуна, який дивним чином над ними нависав.