розділ 63

Про дивні і непотрібні таємниці

Опритомніла Марина в знайомому тумані поруч із знайомою пухленькою і гарненькою дамою, такою самою золотоволосою і блакитноокою. І чомусь веселою. Наче трапилося щось дуже гарне. Хоча хтось сказав, що не трапилося? Якщо щось погане трапилося в житті нещасної потраплянки, то в когось має статися щось хороше для рівноваги.

— Ви випадково не Оберігюча? — запитала Марина, вирішивши не псувати собі настрій безглуздими роздумами про несправедливість світоустрою.

Оберігаюча ж. Богиня, якій за посадою належить допомагати дівчатам, з'явилася та своєрідно допомогла. А ким ще, крім богині, може бути ця жінка, придумати не виходило. Або Марина просто дуже мало знає про світ, в якому знаходиться. Можливо, тут кожен другий маг вміє блукати в тумані, що клубиться зараз навколо.

А до речі, що це за туман?

— Оберігаюча, — кивнула богиня, не давши Марині остаточно впасти у задум. — А туман — це просто небуття. Суміш із снів, фантазій, бажань та всього того, що впливає на життя людей, але не здатне втілитись у матерію. Це світ у світі, те, що знаходиться за межею фізичного.

Марина поважно кивнула, вирішивши не вникати у сказане. Не з її глючним перекладачем намагатися розібратися у високих матеріях. Існує цей туман десь, і гаразд. Головне, що не галюцинація.

— Ви читаєте думки? — поцікавилася дівчина, теж про всяк випадок. Богиням за посадою належить знати все і трохи більше. Можливо, вона взагалі передбачає, хто і про що подумає наступної миті.

— Тут немає межі між сказаним і невимовленим, — загадково сказала Оберігаюча.

Точно як один біловолосий демон, навіть вираз обличчя такий самий. Відсторонене та спокійне.

Богиня чомусь усміхнулася. Мабуть, знову думки підслухала.

— Ми маємо трохи часу. Тож я розповім тобі одну історію. Можливо, вона тобі одного разу допоможе. Або просто розважить. Потрібно якось витратити час. Не думай, те, що я тобі повідаю, зовсім не таємниця. Демони цю історію знають. І люди колись знали, просто забули, викинули цю дурну казку зі своїх голів. Люди надто люблять загадки і мало цікавляться правильними відповідями на них.

— А мені не треба?.. — перебила дівчина богиню, підозрюючи, що казка затягнеться надовго.

Марина мазнула рукою по язику туману, що тягнувся до неї, намагаючись пояснити, що воліла б не втрачати часу і швиденько забратися подалі від викрадачів, поки вони обіцяного ще минулого разу фахівця не привели. А ще вона старанно думала про те, наскільки поважає богів взагалі і Оберігаючу зокрема, щоб випадково її не образити. І боялася заплутатися у своїх думках. І переживала про те, що у безмежну повагу не повірять. Але найбільше не хотіла запізнитись.

Можливо, це була горезвісна жіноча інтуїція. Вона волала і вимагала. Вона хотіла кудись бігти та щось робити. Неясно куди і що, але якщо зволікати, потім буде пізно. Тому сидіти і чекати не можна було.

А ще чомусь було страшно. І найдивніше, що не за себе. Просто якщо вона не встигне, щось станеться. Напевно, непоправне. Чи сила знову попередити намагалася свою дурну господиню? Знати б ще про що.

— Цього разу ти не зможеш утекти без чужої допомоги. — Богиня похитала головою. — І я не втручатимусь. Не мої землі. Якщо застосувати силу безпосередньо, порушиться баланс, а це зазвичай призводить до стихійних лих.

Марина похмуро хмикнула.

— Ти краще послухай, можливо, половина твоїх запитань сама зникне. — Оберігаюча загадково усміхнулася і додала: — Натомість з'являться інші.

Заспокоїла, називається.

Самостійно Марина з туману вибратися не змогла б. Напевно, не змогла б. Вона навіть не знає, з якого боку за цю справу братися і з чого починати. Тому умовляння блондинки виглядали трохи дивно і неймовірно лестили. Можливо, на те й розраховано. Щоб сиділа, слухала та нікуди не рвалася.

Богиня навіщось кивнула, граційно змахнула рукою, змусивши найближчі язики туману скрутитися джгутами, різко роздутися і перетворитися на два симпатичні крісла — яскраво-блакитні, як літнє небо — і жестом запросила сідати.

Зручно вмостившись у запропоновані меблі, Марина нетерпляче подивилася на богиню. Їй починало вже здаватися, що вона тягне час. Для чогось. Може їй потрібно дівчину, що рветься в бій, затримати будь-якими методами? Пообіцяла вона комусь, що не дозволить їй нашкодити собі. Наприклад, одному своєму зеленоокому монаху із замашками психолога. А чоловіки тим часом десь біжать на допомогу. Головне, щоб у потрібний бік. Може, їм богиня напрямок підказала? Компас якийсь дала, чи чарівний клубочок. Бо маячкам Марина не довіряла. Особливо після того, як її спокійно викрали з набитого демонами будинку. Викрадачі, напевно, вміють ці маячки глушити.

— Я слухаю вас, — сказала дівчина. А що їй ще лишалося? Тільки міркувати, знаючи, що її думки ні для кого з присутніх не є таємницею, і слухати те, що їй захочуть розповісти.

Богиня знову посміхнулася.

— Колись давно, десь, можливо, навіть не в цьому всесвіті, існував один світ. Не найгірший із світів, — почала вона розповідати, задумливо й відчужено. — Мабуть, схожий на той, у якому народилася ти. Тільки ще перенаселеніший. І техніка встигла зробити крок набагато далі. А ще там давно не було воєн, і спроби дослідити космос спільними всепланетними зусиллями закінчилися крахом. Шукали, як ти маєш розуміти, придатну для переселення людей планету. Не знайшли, може, не встигли, може такі планети існували десь дуже далеко, а може їх взагалі не було. Не знаю. Спроби будувати космічні станції теж скінчилися нічим. На утримання першої та єдиної витрачалося стільки ресурсів, що простіше було повернути людей на планету. І тоді, один учений вигадав геніальний вихід із ситуації. Точніше, він спочатку вигадав теорію, яку зумів обґрунтувати. Про множинність відбитків нашої рідної планети. Неправильних відображень, спотворених настільки, що десь можуть бути світи, в яких немає нічого крім рослин та найпростіших тварин. Він зміг якось це довести, змусити собі повірити. І лише після цього заявив, що може розробити спосіб переходу в ці світи.