розділ 59

Про милі дівочі посиденьки

Чай на вигляд і смак нічим не відрізнявся від того завареного сіна, яке Марина пила у гостинному домі. Вона його не відразу зважилася спробувати, але сидіти навпроти прекрасного видіння, що зображувє світову скорботу, і тупо дивитися в чашку їй зовсім не подобалося. У результаті, вирішивши, що вбивати її тут не стануть, якщо хочуть просто поговорити, відпила з чашки і спробувала морально налаштуватися на складну розмову. Подумаєш, зайве балакучою буде. Кому її таємниці потрібні? А чужих, які треба зберігати як зіницю ока, вона начебто не знає.

— Як ви з ним познайомились? — нарешті запитало дивне видіння, яке так і не зволило представитися. Втім, ім'ям своєї гості-полонянки вона також не поцікавилася.

— З ким? — відсторонено спитала Марина, прислухаючись до криків за вікном.

— З демоном.

Дивне видіння подалося вперед, змусивши столик хитнутися, і витріщилося на Марину широко розкритими очима.

— З яким? — уточнила Марина.

Крики наближалися і множилися. Знову загавкав собака.

— З тим, чиє кільце носите.

— А, з Ілієном, — байдуже озвалася Марина. Цікаво ж, хто там репетує. Може, рятувальники прибули? — Нас його брат познайомив.

Уточнювати, що спочатку цей брат її викрав та й знайомити особливо не прагнув, дівчина не стала.

— Зрозуміло, — сказала співрозмовниця.

До кімнати, відчинивши двері, швидше за все, ногою, бо руки були зайняті підносом, увійшла похмура дама, одягнена в синю сукню з білим мереживом по подолу. Вона досить спритно розставила на столику купу блюдечок з печивом і тістечками, після чого гордо пішла, не забувши обдарувати Марину незадоволеним поглядом. Дивне видіння сумно зітхнуло.

— Вони турбуються про мене, — пояснила невдоволення дами. — А як ви йому сподобалися?

— Кому? — спитала Марина, яка примірялася до чогось крихітного, що пахло м'ятою і було прикрашене зацукрованою вишнею.

— Демонові.

Уточнювати якому Марина не стала. І так зрозуміло, що не Денеєну.

— Не знаю, — знизала вона плечима. — Спершу він мене врятував, двічі. Потім ми пили демонські напої, розмовляли, здається. Потім він мені кільце подарував.

Дивне видіння знову зітхнуло.

— Що ж мені робити? Я так сподівалася, що ви підкажете, як йому сподобатися.

Марина трохи тістечком не подавилася. Ця втілена чиясь мрія переживає, що не може сподобатися комусь? Отак номер.

— Знаєш, навряд чи є рецепт «Як сподобатися демонові». Принаймні дієвий, — обережно сказала Марина. — Вони всі різні, навіть коли брати. Проте я, здається, знаю, що демонам дуже не подобається.

— Що?

— Дурість і спроби їх обдурити. Вони самі ті ще брехуни, тому, напевно, не люблять коли брешуть їм. А ще нав'язливості, здається, не люблять. І якщо намагаєшся змусити їх щось зробити, вони на зло не зроблять. Зате якщо пообіцяють самі, то гори перевернуть.

Дивне видіння ще раз зітхнуло, мабуть, ці відомості їй нічим допомогти не могли.

— Не знаю, що тут ще можна порадити, — сказала Марина. — Даремно ви мене викрадали. Ось прийдуть рятувальники, обов'язково щось зламають.

— А може, ти щось умієш, таке, особливе, що твоєму демонові подобається? — підбадьорилася викрадачка.

— Що вмію? — перепитала Марина. — А що я вмію?

Подумавши та згадавши всі свої таланти, вона нічого особливого не виявила. Ні співати, ні малювати, ні вишивати хрестиком. Спортом не захоплювалася, інтригувати не вміє. Фотографувати любить, але кому воно треба? Якщо подумати, то вона в цьому світі тільки тим і займалася, що бігала за Денеєном. Те, що вона та, що зберігає, взагалі краще нікому не казати. Он із силою домовитися не може. І викрадають надто часто.

— Маю талант, — похмуро сказала Марина. — Я вмію приманювати до себе викрадачів.

Дивне видіння кілька разів моргнуло і захихикало.

Марина обрала собі печиво у формі серця, посипане якимись спеціями, прислухалася до криків і галасу, що встигли переміститися до будівлі.

— Може мене цікаво рятувати? — припустила. — З іншими дівчатами нудьга смертна. Нікуди не лізуть, поводяться пристойно, ніхто їх не викрадає, за відьом не приймає. І тут я. Вже тричі викрадена. У мисливців на відьм відбита. Усякими дурницями займається. Я навіть сукню собі по-людськи купити не змогла, — поскаржилася, поворушивши філіжанкою. — Виявилося, я в них зовсім не розуміюся. І в сукнях не знаюся, і в тканинах.

— Сукні, це не складно, — сказала господиня вдома. — Головне вирішити для чого її купуєш і вибрати.

— Я не знаю, для чого, — зізналася Марина.

— Зручне і те, на яке не потрібно багато тканин — для дому та справ. Незручне, з прикрасами, складками та мереживом — для походу на офіційні заходи на кшталт днів народжень, весіль, відкриттів якихось потрібних закладів. Більш-менш зручні і дуже дорогі для вечірніх прогулянок, виступів і навіть для пікніків, якщо сукню не шкода.

Марина випила ще трохи чаю і вирішила не зізнаватись, що за малюнками про зручність місцевого одягу судити не візьметься. Мало що ці пані зручним вважають. Може вони з колиски у всяких кринолінах та корсетах бігають.

У коридорі щось з гуркотом впало. Чоловічий голос голосно вилаявся і одразу ж затих після глухого удару чимось об щось, напевно, викрадачем по стіні.

— Поки нас не перервали… — Марина згадала про катафалк. — А в чому мене сюди привезли? Як воно працює, у сенсі їздить?

— Віз? — перепитала господиня будинку, теж прислухаючись до лайки в коридорі. — Звичайний віз, з полозами, як у санок, такі місцеві майстри вміють робити. Тільки вони не поїдуть, поки амулет, що управляє, не купиш. У демонів, у місцевому представництві. Візки не їздять, вони ковзають повітряною подушкою, яку створює заклинання з амулету. На жаль, ніхто, крім демонів, такі амулети робити не вміє.

— Зрозуміло, — сказала Марина.

Ось тобі бабуся й добрий день. По суті, вони автомобіль винайшли, і жодна сволота про це не сказала. Ще Денеєн з його нелюбов'ю до коней. Може, він їх конкурентами вважає?