роздіп 57

Про пошуки сукні

Як Марина й підозрювала, ніхто супроводжувати її у нелегкому поході за сукнею не захотів. Навіть Рен вистачило рівно до другої крамниці з тканинами, а потім вона втекла подивитися на куртки із зеленої шкіри. Сукні демоншу взагалі цікавили мало, а чужі й поготів. Ілієн, як це часто з ним буває, випарувався у невідомому напрямку, не зволивши навіть попередити, що йде. Втім, на попередження Марина не розраховувала, хто вона така, щоб перед нею звітували? Біяр чесно зізнався, що вважає за краще вирушити на пошуки дівчини у вже купленій сукні. Вікін поспішно відступив під прикриття храму своєї боги. А Денеєн заявив, що місто спокійне, демонів тут поважають, і що означає кільце на пальці дівчини, знають. Нагадувати про не дуже поважну поведінку варти на воротах Марина не стала. Адже все одно не переконаєш. Та й чи потрібні вони їй? Без супутників обійдеться.

Марина зітхнула і понуро поплелася на пошуки наступного магазину, намагаючись згадати, куди саме її зовсім недавно направляв симпатичний дядечко, який вирішив прорекламувати справу своїх родичів. Власне, дівчина була впевнена, що магазини її не врятують, навіть якщо вона знайде той, у якому продаються вже пошиті сукні, а не їхні зображення та обіцянки, що завтра надвечір все буде зроблено, тільки тканину нехай клієнтка вибере. Складно щось вибрати, коли раптом усвідомила, що гадки не маєш, що носять місцеві модниці. Вибір Марину вганяв у ступор, бо на картинках були зображення пишних спідниць на криноліні поруч з вузькими довгими сукнями, схожими на китайські. Вона навіть побачила щось підозріло схоже на сарі. Це не кажучи про кофтинки з широкими рукавами та майки з величезними трояндами в районі живота.

— З ким би порадитись? — спитала Марина. Дерево її питання проігнорувало, звично пошелестівши листям услід пориву вітру. — Напевно, для всіх цих речей є особливі випадки. Як та вечірня сукня, яка дико виглядає на дамочці, що прийшла на стадіон. А продавцям аби щось продати наївній дівчині з іншого світу. Можна подумати, я без їхньої допомоги зганьбитися не зможу. Походити вулицями, подивитися, у що місцеві дівчата одягнені, а потім у когось уточнити, як вбираються, збираючись, допустимо, до театру? Якщо він тут є. Ну, або в бібліотеку, якщо Денеєн згадає про свою обіцянку. Непогана ідея, здається.

Дівчина озирнулася, поспостерігала за тим, як вулицею бреде мужик за хитромудрим маршрутом від паркану до паркану. Інших перехожих чомусь не було.

Знизавши плечима, Марина вирішила, що вулиця для перехожих невідповідна. Магазинів вона тут не бачила. Навколо глухі паркани, вздовж яких ростуть дерева. Хвіртки в цих парканах маленькі, непоказні, іноді навіть іржаві. Ймовірно, ці хвіртки, та й вся вулиця були призначені для слуг та інших робітників. Продукти, наприклад, хтось у будинки, що ховалися за парканами, доставляв, сміття вивозили, тощо. Не через парадні ворота ж це робити.

—Щось я туплю, — зітхнувши, сказала дівчина. — Бракує тільки повторно заблукати.

Подальші пошуки сукні показали, що без чужої допомоги вона не обійдеться. Магазини Марина знайшла, цілу вулицю магазинів, але від цього стало тільки гірше. Мало того, що малюнки ставали все різноманітнішими, а від тканин починало в очах рябити, так ще й виявилося, що вона зовсім не розбирається в цінах на ці тканини, через що здавалося, що її нахабно обманюють.

Вийшовши з чергового магазину, набитого до даху тканинами у яскравих великих квітах, Марина вирішила, що з неї на сьогодні вистачить. А завтра вона з ранку візьме когось за шкірку і потягне разом із собою. Аби вони розбігтися не встигли.

Розмірковуючи про те, яким чином умовлятиме когось із буйної компанії допомогти розібратися з цінами і у кого уточнюватиме про призначення одягу, Марина похмуро пленталася в бік гостинного будинку. Принаймні їй здавалося, що вона йде саме туди. Вітролови супроводжували її шелестом листя, наче перемовлялися. Насміхаючись так. Дурепа, мовляв, поперлася плаття купувати, невідомо куди і невідомо навіщо.

Дівчина обурено хмикнула. Дерева-пліткарі. Правильно їх вирубувати почали.

Десь дзвінко цвірінькала пташка, схоже, лаялася. Перехожі траплялися нечасто, а дівчата, здається, у цьому місті взагалі вимерли. Якщо, звичайно, не рахувати за дівчину бабусю з клюкою і кокетливим кошиком.

— Мабуть, я десь не там ходжу, — сказала Марина. — Чи не тоді. Хто знає, раптом у цьому місті місцеві жителі виповзають на вулиці ближче до вечора. Загоріти бояться. А до китайських паперових парасольок поки що не додумалися. І до капелюшків теж. До речі, а капелюшків я справді ніде не бачила…

Дівчина зупинилася посеред вулиці і задумалася про те, скільки прибутку їй можуть принести в цьому місті жіночі капелюшки з широкими полями, що рятують лиця власниць від засмаги. З усього виходило, що прибутки будуть колосальними. Залишилося тільки придумати, як змусити місцевих дам капелюшки носити.

Розумної ідеї так і не з'явилося, довелося йти далі. Марина озирнулася, побачила ліворуч вузький провулок затінений деревами і рішуче пішла туди. Їй здалося, що цей провулок нарешті виведе на потрібну вулицю з потрібним будинком. Бродити містом, відчуваючи себе не дуже розумною, точніше дуже не розумною, їй хотілося з кожним кроком дедалі менше. Ось чому не сидиться на місці? Посиділа б, постраждала, голосно і з усім драматизмом, на який здатна. Напевно, знайшовся б хтось, готовий піти з нею куди завгодно, аби вона перестала страждати. Точніше діставати всіх довкола своїм ниттям. Так ні, ми люди горді, і такі низькопробні хитрощі не для нас.

— Дурість — це вже діагноз, — тихенько сказала Марина, розглядаючи червонуватий з блискітками камінь, об який примудрилася спіткнутися. Камінь був гарний, овальний, наче його хтось приніс із берега моря, але досить великий. Невідомо, чи прийнято в цьому світі збирати гарне каміння, але дівчина, що вирушила за сукнею і прийшла з каменем, виглядатиме дуже дивно. — Монетку підкинути?