розділ 56

Про магію і знову демонів

Місто за чорною стіною було гарне і витончене. Кудись подівся з дороги пил, у повітрі з'явився аромат мокрої трави та квітів, глухі кам'яні та трухляві дерев'яні паркани змінилися ажурними металевими витворами мистецтва, або підстриженими кущами, крізь які не пробереться навіть кішка. Будинки здавалися прикрасами з глазурі, які незабаром якась господиня встановить на торт, оточить свічками і урочисто понесе всю цю конструкцію до гостей. Дерева, здалеку схожі на застиглі пінисті хвилі, зблизька виявилися близькими родичами верби. Вони підмітали гілками землю, тихо шелестіли й тяглися довгим гострим листям услід за найменшому вітерцю, ніби намагалися його втримати. А над усім цим височіли вежі. Цілий натовп білих веж.

— Підпірки для неба, — зневажливо пирхнув Денеєн, помітивши, що Марина із захопленням дивиться на чергову зустрінуту на шляху вежу. — Дхаате, великий, але божевільний маг, який ці вічні вежі виростив, одного разу чомусь вирішив, що небо падає. Браги перепив, чи що? Не пам'ятаю точно. Загалом виростив і виростив, самого себе на них витратив, від чого і помер. А його учні пристосували вежі для збирання енергії сонця та вітру. Там на дахах купи накопичувачів валяються.

— А ще час від часу з незрозумілих причин у місті починають рости нові вежі. Іноді по одній, іноді по дві-три. Виникають, як вулкани. Добре хоч з'являтися воліють у садах, а не пробиватися крізь будинки. А старі вежі іноді зникають, як міраж. Тому мешканці міста від старих веж вважають за краще триматися подалі, — розповіла Рен.

— І тут маг, — сказала Марина. Без магів у цьому світі жодна подія, що запам'ятовується, не відбувається. — Куди ми йдемо?

— У гостьовий дім, — невдоволено обізвався Денеєн.

Марина зітхнула. Гостьові будинки незабаром їй у кошмарах будуть снитися. Заходиш у черговий, і знову починається персональний «День бабака». Нетверезі відвідувачі за столами в залі, нудний господар, сходи на другий поверх, однакові двері. А вранці обов'язково прокинешся від чиїхось криків. Єдина приємна річ, це Ілієн, та й його вранці зазвичай вже немає. Справи в нього. Загадкові та чоловічі. Загалом, зникає він, як сніг під сонцем.

— Геть, нудьга, — тихенько сказала своїм ногам Марина.

Напевно, настав час пошукати щось хороше в житті, бо так можна себе до сліз довести, а поступово взагалі впасти в депресію. Як там кажуть? Як людина почувається, так воно далі й піде. І якщо починаєш скаржитися на життя, воно ставатиме все гіршим і гіршим.

— І що у нас є хорошого, крім Снігурчиного брата? — поцікавилася Марина, дивлячись Ілієну в спину. — Ми живі й здорові, нам буде що згадати, а завтра підемо по магазинах і купимо найкрасивішу сукню в цьому місті, щоб у зустрічних красунь обличчя від заздрості перекошувало. І взагалі, тут обов'язково має бути щось цікаве, крім підпірок для неба. Складемо список і почнемо розважатися культурно. Денеєн ще в бібліотеку обіцяв зводити, хоча напевно вже забув.

Марина подивилася на спину молодшого брата, але він або не почув її слів, або вирішив ігнорувати.

— Тут багато всього цікавого, — замість півкровки обізвався Біяр.— Навряд чи встигнеш за один раз усюди побувати.

— Ну й чудово, — сказала дівчина і посміхнулася до чергової вежі. Красиве місто.

***

Вітальний дім Марину не розчарував. Двоповерховий, під червоним черепичним дахом, пофарбований якимсь любителем контрастів у синій колір. Дивитись на цей будинок було боляче, а заходити до нього страшно.

— «Притулок мандрівника», — представив будинок Денеєн.

— Яка оригінальна назва, — захопилася Марина.

Вислуховувати її скарги, мабуть, ніхто не хотів. Рен мовчки пройшла повз, Вікін плентався за нею як прив'язаний. Біяр чомусь загадково посміхався. А братики-демони синхронно вказали на двері. Заходь, мовляв, красна дівчина, поки тебе не занесли. На плечі, попою у небо.

Довелося йти.

Усередині все виявилося ще гіршим, ніж зовні. Господар цього будинку любив контрастність, і весь перший поверх розмалював жовтими та синіми прямокутниками. Від них мерехтіло в очах, і здавалося, що будівля повільно і велично хитається, як корабель на хвилях.

— Як тут можна жити? — сумно спитала Марина, намагаючись дивитися на підлогу. Темно-коричнева підлога із щільно підігнаних одна до одної дошок. Можливо навіть дубових.

— Ми ненадовго, — оптимістично озвався Денеєн.

Дівчина кивнула, розмірковуючи про те, як по сусідству з прямокутниками можна їсти, а тим паче пити? Від них і так каламутить. Чи господар «Притулку мандрівника» таємний борець із алкозалежністю? Тоді, мабуть, і із прибутком. Чи цей заклад утримується на гроші якогось таємного товариства, яке повністю влаштовує небажання сторонніх відвідувати їхнє улюблене місце збору?

— Марення якесь, — охрестила дівчина свої домисли, піднімаючись сходами на другий, житловий поверх. Доморощений дизайнер і тут собі не зрадив, розфарбувавши сходи почергово оранжевою та зеленою фарбою. — Хіба демони господареві за обстановку приплачують. Не дарма одразу пішли саме сюди.

Стандартній обстановці кімнати дівчина зраділа як рідній. Неяскравим квіточкам на фіранках посміхнулася, дзеркалу показала язик, попутно пригладивши волосся, кинула сумку на ліжко і визирнула у вікно.

За вікном виявився сад. Або маленький парк, враховуючи, що крім родичів верби, жодних інших дерев там не було.

— А я ж хотіла спробувати символ своєї сили намалювати, не заплющуючи при цьому очі, — згадала Марина.

Ілієн, що сидів на підлозі, щось схвально пробурчав, копаючись у сумці. А може й несхвально.

— Я піду в сад, — сказала дівчина. — Якщо що, мене буде видно з вікна.

Демон кивнув.

Марина знизала плечима і, обійшовши Ілієна по ліжку, вирушила до саду. Якщо вирішила зробити дурість, треба робити, поки не передумала. Потім себе умовити буде дуже важко. Чим більше часу минає, тим більше сумніваєшся. Та й сила, здається, не в особливому захваті від своєї господині, тож чіпати її трохи страшнувато.