розділ 51

Про підозрілого демона

На галявину Марина повернулася напрочуд швидко. Сама не помітила, як дійшла, розмірковуючи про амулетників і неповнолітніх демонів. Думки про кільця вона старанно від себе гнала. Щоб зрозуміти, що з кільцем робити далі, потрібно, як мінімум, розбиратися в демонських законах. Вони в них, зважаючи на все, досить дивні, як на думку дівчини з іншого світу. А час на вивчення цих законів навряд чи буде. І навіть, якщо з'явиться, де взяти вчителя? Ілієн і Денеєн перекрутять рідне законодавство на свою користь, на заздрість усім земним юристам. Рен взагалі не до того, Вікіну тим більше. А Біяр… Його поки примусиш, та й не факт, що він сам ці закони добре знає.

— Де ти була? — роздратовано спитав Денеєн, помітивши дівчину, що повернулася.

— Гуляла.

Марина знизала плечима і зобразила безтурботну усмішку.

— Гуляє вона, — пробурчав напівкровка. — Усі зайняті, а вона гуляє. Пішли, вибереш серед мотлоху потрібну мені частину амулету. Хоч якась користь буде.

Марина слухняно кивнула. На суперечку не було ні сил, ні бажання. Та й про що тут сперечатися? Хіба що захочеться повпиратися.

Рен і Вікін нарешті повернулися разом з дровами і тепер на подив дружно клопотали навколо вогнища, що розгорялося. Ілієн так само відчужено розглядав лезо меча, тільки тепер, здається, другого. Перший лежав поряд із ним на траві. Рятувати Марину від свавілля брата він не збирався.

— Де твій мотлох? — спитала Марина, коли Денеєн зупинився, майже упершись носом у дерево.

— Тут.

Напівкровка пригладив ногою торішнє листя. Витяг з сумки ковдру, акуратно її розстелив, і почав викладати якісь фіндіговини. Марина з розчуленням подивилася на тонкий заплутаний дріт, схожий на той, який вона в дитинстві змотувала з виколупаних зі зламаних приймачів деталей. Здається, ці деталі називалися резисторами, хоча за це дівчина ручатися не стала б. З тим самим успіхом вони могли бути чим завгодно, аж до акумулятора. Ще серед фіндіговін був досить симпатичний уламок чогось схожого на ліану з трипелюстковими квіточками і листям сердечком. Все інше з однаковою впевненістю можна було віднести до хайтекового мистецтва та металобрухту з найближчого звалища.

— Оце і це. — Марина вказала на квадрат з круто загнутими кутами і незрозумілу фігню з уламками стрижнів, що стирчать на всі боки.

— Точно? — чомусь здивувався Денеєн.

— Відчуття схожі, — сказала Марина, прислухаючись до біганини нетерплячих комашок у долоні.

— Справи, — задумливо промовив Денеєн. — Значить, спроб менше, ніж мені здавалося, хоча краще перевірити все.

— Які ще спроби? — зацікавилася Марина.

— Та так… Все одно доведеться до трьох міст сходити. І в одному ми затримаємось надовго.

— Ти щось темніш.

Денеєн знизав плечима і почав закидати вкрадений мотлох у сумку.

Дівчина зітхнула.

— Денеєн, можеш мені віддати ліану з листям?

— Навіщо тобі?

— Не знаю, подобається.

— Бери, — погодився напівкровка. — Тільки нікому не показуй. У найближчі чотири роки. Довше її колишній власник не протягне, а у його дочок давно сверблять руки викинути татову колекцію. Вони були щиро раді, коли я в них попросив позичити пару дрібничок, навіть пообіцяли не піднімати тривогу якомога довше. Шкода, що їхній тато настільки діяльний, ми могли б довше в місті відпочити.

— Ну-ну, — сказала Марина. Цей тип ще й родичів обікрадених до своїх протиправних дій підключає. І не соромно йому. — Куди підемо далі?

— Тут неподалік є одне поселення. Маленьке. І спокійне. Спробую там відновити сили.

— А потім?

— А потім у місто Білих Башт. Тобі там сподобається. Дуже гарне місто. Там є аж дві квіткові алеї. А ще там добре ставляться до відьом, за що ті допомагають місцевим мешканцям у різних складних ситуаціях. Наприклад, дівчатам, які кавалера не можуть вибрати, або торговцям, які підозрюють, що їх партнери обманюють. Думаю, тобі було б цікаво з цими жінками поспілкуватись. Ще в цьому місті є Райдужне Озеро та Парк Ілюзій.

— Зрозуміло, — сказала Марина.

Якийсь він надто добрий, розвагами для викраденої дівчини перейнявся. Місто рекламує. Точно якусь пакість задумав. Хоча з відьмою поговорити не завадило б. Раптом допоможе з кільцем розібратися? Чомусь взяти його і викинути рука не піднімалася, а ще починало здаватися, що це кільце відповідальності вимагає. Що тепер потрібно поводитися обережно і правильно, щоб потім соромно не було. Комусь. Хоча, швидше за все, Ілієну.

А ще не завадило б дізнатися, звідки в сумці беруться тупі ножі з різнокольоровими камінчиками на рукоятках. Марина як не силкувалася, не змогла згадати, щоб вона їх туди клала. Хтось із супутників підкинув, чи вони там якимось загадковим чином розмножуються? Спорами, напевно, грибними.