розділ 49

Про бур’яни та розмови з собою

Через чагарник Марина йшла, спотикаючись і тихенько матюкаючись. Бджоли підозріло дзижчали, але на любителів потай покидати міста уваги не звертали. Мабуть, були надто зайняті. Або чекали того моменту, коли Марина втратить пильність і зніме з голови ганчірку, що заважає.

— Не дочекаєтеся, — похмуро сказала дівчина, вкотре повиснувши на Ілієні, що йшов перед нею. — Навряд ці кущі настільки великі.

Чагарник у питанні розростання був повністю згоден із Мариною, тому ще за кілька кроків закінчився. Дівчина відійшла подалі від бджіл, стягнула з голови сорочку, труснула волоссям і озирнулася. Пейзаж її нічим не порадував. Бур'ян, що буйно розрісся, місцями був вище її зросту. Причому над ним виднілися колючі гілки, увінчані яскраво-рожевими квітами.

— Якщо ви скажете, що нам треба йти туди, я сяду і розплачусь, — пообіцяла Марина, вказавши на колючі рослини. — Гучно і несамовито.

— Нам не туди, — підозріло лагідно посміхнувся Денеєн. — Нам туди.

Марина подивилася у вказаному напрямку та похитала головою. Особливої ​​різниці вона не бачила. Хіба що квітучі колючки були відсутні. Вся надія на те, що чоловіки, що йдуть попереду, протопчуть стежку. Або хоча б примнуть рослини. Або зроблять величезну ласку та обійдуть все колюче.

Надія, як їй і належить, померла останньою. Все інше загинуло ще в той момент, коли брати-демони і маг вишикувалися ланцюжком, пліч-о-пліч і впевнено кудись пішли, намагаючись на ходу вести переговори і торгуватися. Рен і Вікін тихенько поплелися слідом, вдаючи, що один одному нецікаві. Марина похитала головою та пішла за ними. Чекати на неї тут, мабуть, ніхто не збирався, нікуди вона від них не дінеться. Добре хоч не біжать, як на пожежу.

— Ішли б один за одним, як було б добре. Мені принаймні, — пробурчала Марина, розглядаючи стебла, не бажаючі лежати на землі, після того, як по них потоптались. — Отак спіткнусь, упаду, лікті, долоні та коліна обдеру, але всім буде все одно. Вони навіть не помітять. У них є справи важливіші.

Повз обличчя Марини пролетіла якась комаха. Дівчина провела її похмурим поглядом, побажавши, щоб її жаба з'їла, акуратно обійшла чергову колючку, втрималася від сумного зітхання і тихенько лайнулася.

— Остання стадія. Тепер я бурчу і на життя скаржуся, — сказала дівчина. — Я вже сама собі не подобаюсь, а це погано. Незабаром перетворюся на кислу і вічно всім і всіма незадоволену дівчину. Буду псувати життя оточуючим і чекатиму прекрасного принца, який усім покаже, заодно одружившись зі мною і переписавши на мене все своє майно, включно з королівством батька та родовим замком разом із картинною галереєю. І буду я сама собі цариця. Адже чоловіка і отруїти можна. Або королевою. Загалом, не має значення. Я марю. Розмовляю сама з собою, і скоро мене заберуть у заклад, де я сидітиму в красивій білій сорочці, їстиму таблетки і всім говоритиму, що я королівської крові. З іншого боку, там немає жодних мутантів з ельфійськими вухами і нікуди не треба ходити. Хоча те, що немає мутантів з вухами, здається, можна записати в мінус.

Ведучи з самою собою тиху розмову Марина все йшла і йшла, дивлячись у спини супутників або на трохи прим'ятий бур'ян, спіткнутися їй все ще не хотілося. А потім супутники зупинилися, і вона нарешті змогла озирнутися.

— Здається, ми вже тут були, — сказала дівчина.

Кущі, бджіл та міську стіну вона одразу впізнала, просто не змогла зрозуміти, навіщо вони сюди повернулися. Тікали ж начебто. Чи демони хочуть знову зайти в місто, залізти на якесь горище і умиротворено звідти спостерігати, як їх шукають, зрідка кидаючись яблучними огризками по бородатих стражниках?

— Головне не забути запастись яблуками…

— Якими ще яблуками? — роздратовано гаркнув Денеєн.

— Ми вже тут були. Ми взагалі по колу пройшлися, — сказала Марина, вирішивши не ділитися фантазіями про горище.

— І що? — знизав плечима напівкровка. — Ми сліди плутаємо. Чим довше вони нас шукатимуть поряд з містом, тим менше шансів, що хтось вирішить заплатити за послуги мага здатного відстежити чийсь шлях.

— Тож шлях можуть відстежити?

— Демонський ні, — привабливо посміхнувся Біяр.

— Зате те, що його відкривав саме демон, зрозуміє навіть недоучка, — додав Вікін.

— І що?

— Нехай походять слідами. Подумають про те, навіщо ми колами ходили і куди поділися. А ми поки що побуваємо в одному місці, трохи відпочинемо і вирушимо на пошуки пригод.

Денеєн навіть усміхнувся. Мабуть, вирішив, що його посмішка налаштує Марину на подвиги.

— Скільки оптимізму, — пробурмотіла дівчина, борючись з бажанням висловитися про піші походи, геніальні плани та одного сірого типа.