розділ 48

Про незмінні речі, та Золотого Риба

— Ось, дивись, — сказала Марина, розкривши книгу на єдиній доступній їй сторінці.

Ілієн подивився, провів по літерах пальцем.

— Дивно, — сказав задумливо.

— Що дивно?

— Я не можу прочитати, захист заважає. А ламати його, мабуть, не варто. У кращому разі згорить книга, у найгіршому — половина міста.

— Зрозуміло, — зітхнувши, промовила дівчина. — Отже, прочитати зможу лише я. Але робити мені це чи ні?

— Роби. Схоже, це просто старий підручник. Може, якісь втрачені секрети виявиш. — Демон скептично посміхнувся і спробував притиснути дівчину до себе.

Книжка йому була зовсім нецікава.

— Просто підручник? — вирішила захистити свою власність Марина. — Навіщо тоді захист?

— Хто знає? Може якийсь маг так розважався. Навісив заклинання на книгу і чекав на ідіота, який спробує її викрасти.

— Ага, всі маги дивні, — погодилася Марина.

Втім, підручник це непогано. Раптом допоможе навчитися створювати символ у долоні? Чи у повітрі? Загалом, не має значення. А то розбуджена Ілієном сила, судячи з відчуттів, на господиню дулася і допомагати їй у цій нелегкій справі не збиралася. Втім, Марина й не дуже намагалася щось створювати. То часу не було, то бажання.

Ймовірно, доведеться зайнятися самонавчанням всерйоз.

Потім, трохи пізніше. Коли всякі зеленоокі демони відволікати не будуть. Точніше, притягувати до себе ковзаючи долонями по спині. Знизу нагору, піднімаючи за собою слухняну сорочку.

***

— Збирайтеся, швидко!

Двері знайомо шандарнулися об стіну і ледве знову не злетіли з петель. Наявність засуву цьому не завадила. Марина похмуро подивилася на застиглого в дверях Денеєна. Нікуди вона збиратися не хотіла. Лежати, укутавшись у ковдру, як лялечка в кокон, і ні про що серйозне не думати, було дуже затишно. А поряд чоловік, дивно біловолосий. І рука обіймає. І почуваєшся гарною. І міркувати хочеться про всілякі дурниці, на кшталт походу на пляж у компанії братика Снігуроньки і занепокоєння про те, обгорить він чи ні?

А тут раптом уривається чудовисько і чогось вимагає. Отак жінки й стають маніяками. Спочатку хтось доводить до крайнощів, а потім бачиш на вулиці схожого хлопця і розумієш, усе йому не жити, бо страшна помста кричить і наказує.

— Що ти знову накоїв? — стомлено спитала Марина, згадавши пограбований музей, підпалену лабораторію та інші милі витівки, очолювані перетворенням на сірого кота схожого на барса.

— Забрав ще одну частину з колекції управителя, — роздратовано зізнався Денеєн. — Хто ж знав, що він захоче на свої експонати помилуватися...

— І одразу помітив відсутність якоїсь дрібної фігні? — не повірила Марина. — Чи це була перлина колекції?

Ілієн якось підозріло хрюкнув, здається, намагався задавити в зародку сміх.

— Ну, я ж не знав, що мені потрібно точно взяти. Ці уламки та детальки всі один на одного схожі. Ось і забрав усе, що здалося підозрілим.

— Напевно, половину цієї нещасної колекції, — похмуро пробурмотіла Марина.

— Тебе я з собою взяти не міг, щоб вибрати на місці, — звинувачуючи мовив Денеєн. — Ти шумиш і висоти боїшся.

— Значить, я винна…

Марина почала виплутуватися з ковдри, принагідно оглядаючи весь доступний погляду простір у пошуках одягу. Ось що за погана звичка розкидати його по всій кімнаті. Гарно летить, чи що?

— Ви скоро?! — сердито гаркнула Рен, відсуваючи Денеєна убік. Помилувалась картиною, що відкрилася її погляду, схопила напівкровку за комір і витягла в коридор. — Давайте швидше. Варта незабаром сюди дійде з обшуком. Усіх приїжджих перевіряють.

І зачинили за собою двері.

— Ага, — сказала Марина, спускаючи ноги з ліжка. Щось їй у всій цій історії дуже не подобалося. — Ілієне, поясни мені, будь ласка, з якої такої радості ти потягнув мене саме в це місто. Пити напої за демонськими рецептами? Або щось інше? Терзають мене невиразні сумніви.

— Денеєн все одно пішов би в це місто, — байдуже промовив демон.

— Так я й знала, — зітхнула Марина. Не лаятися ж із ним через те, що він всіляко намагається полегшити життя своєму дурному братові. Тим більше Марині на той момент було абсолютно все одно куди йти, аби подалі від фахівця зі злому демонських заклинань. — Гаразд, збираємось. Тікати час, авантюристи. Як я могла у все це влипнути?

Демони завжди брешуть. А коли не брешуть, просто не кажуть всього. Зате Вікіну, при спробі отримати Рен за дружину, обманювати чомусь було не можна. Погано це. Логіка плаче у куточку. У бідної логіки істерика.

Чи вони ділять усіх на своїх та чужих? І з чужинцями можна робити все, що завгодно, а до своїх потрібно ставитися трепетно ​​і ніжно. Ось хто б усе це пояснив? Демонів запитувати марно, знову ж таки, збрешуть. Вікін, судячи з його побитої фізіономії, знає небагато, але навряд чи ця дещиця буде корисна Марині. А більше звертатися нема до кого.

***

По вулицях та закутках петляли довго. Марина б давно і безнадійно заблукала, але демони вели дуже впевнено, наче народилися в цьому місті і встигли вивчити його вздовж і впоперек. Вийшли вони, зрештою, зовсім не до воріт, а до чийогось саду, господар якого, якщо вірити Денеєну, для своїх потреб продовбав запасний вихід у стіні, замаскувавши його з обох боків колючим чагарником, що розрісся до неймовірних розмірів. Чагарник цвів біленькими квіточками, привертав увагу бджіл медовим ароматом і всіляко демонстрував, що лізти в його глибину — погана ідея.

Марина похмуро подивилася на комах, що дзижчать, уявила, яка вона буде красуня з опухлою фізіономією, якщо чимось їм не сподобається, і полізла в сумку за якоюсь ганчіркою, якою можна буде прикрити голову. Денеєн досить спритно розплітав колючі гілки, за якими, за його словами, існував прорубаний у чагарнику прохід. Інші зображали пильність: Вікін і Рен під сливовим деревом біля стежки, а Ілієн поруч із розлапистим кущем, біля якого доріжка різко повертала.