розділ 47

Про неприємності та демонські традиції

Прокинувшись, Марина насамперед подивилася на книгу, що лежала на підвіконні. Нічого не змінилося. Книга була розкрита. Символ вітру був ікластий. А написи навколо нього трохи нечіткі, хоча прочитати можна.

Зітхнувши, за що не забула подумки себе обізвати, дівчина книгу закрила, вирішивши, що самостійно такі підозрілі записи не читатиме. Раптом там заклинання для самоліквідації? Або для ліквідації допитливих Варвар та інших кішок? Краще для початку з кимось порадитись. Хоча б із тим самим Ілієном.

Щоправда, демона у кімнаті щось не спостерігалося.

Привівши себе у відносний порядок, постукавши до замкнених кімнат супутників і спустившись на перший поверх, Марина переконалася, що пропадати поодинці демони не вміють. Вони кудись поділися всі разом, прихопивши для чогось із собою Вікіна.

— Напевно, вирішили принести в жертву, — оптимістично припустила дівчина. — Він це діло любить.

Розпивання сіна, залитого окропом, гордо обізваного  чаєм глючним перекладачем, допомогло налаштуватися на бойовий лад і змусило приречено замовкнути інстинкт самозбереження.

— Кинули мене й розійшлися, — похмуро сказала чашці Марина. — Мабуть, вважають, що я тут покірно сидітиму, як та бліда принцеса в вежі, яка чекає на принца. І взагалі, підозріло довго ми у цьому місті знаходимося. Щось вони задумали. І мені не кажуть. А потім, лізь у брудну нору, збирай павутиння і радуйся, що чаклун не встиг тебе підсмажити. Піти погуляти? Не може бути той базар єдиним у місті. Якийсь він непереконливий.

Що Марина збиралася купувати на переконливішому базарі, вона не знала. Але нудьгувати тут на самоті, зображуючи образу на весь світ, зовсім не хотілося. А викрадачі, якщо вони надумають з'явитися, вже довели, що чудово її можуть викрасти і з вітальні. То що, яка різниця?

— Цікаво, хтось через мою відсутність турбуватиметься, чи навіть не помітять? — спитала дівчина у себе, прямуючи до виходу.

***

Незабаром Марина зрозуміла, що нічого не розуміє в місцевій архітектурі, точніше в плануванні міст, якщо таке існує, і запідозрила, що зуміла заблукати чи то в трьох соснах, чи то в якомусь лабіринті. Як у місті орієнтуються місцеві, для неї залишалося загадкою. Будинки, стіни, верхівки дерев, що стирчали над глухими кам'яними парканами і навіть ями на дорозі, були однакові. При цьому вулиці не мали полегшуючої життя громадянам звички йти в одному напрямку. Місцеві вулиці звивались, як змії притиснуті рогатиною до землі. Марина навіть підозрювала, що, зрештою, ці вулиці, подібно до змій на пряжках, кусають самі себе за хвіст і насправді є такими дуже деформованими колами. Але перевіряти цю теорію щось не хотілося. До будь-яких позначень, назв вулиць, цифр на будинках тут чомусь не додумалися. План міста, на випадок евакуації, теж ніде не висів.

Базари Марина на свій безмежний подив знайшла. Цілих три. Але асортимент товарів на них не сильно відрізнявся від того, що продавали біля «Великого глечика». Хіба що на другому за рахунком знайшлася ціла гора шкіряних курток, явно ношених, а може навіть знятих з трупів, надто дивні дірки дівчина виявила. А на третьому нетверезий дід продавав кілька битих міллю ковдр.

Обережно розпитавши місцевих жителів, Марина дізналася, що нормальні товари, за винятком продуктів, краще шукати в магазинчиках і, остаточно розчарувавшись у базарах, вирішила йти назад. Ось тоді вона й зрозуміла, що дорогу до «Великого глечика» не знайде. Перша спроба дізнатися хоча б приблизний напрямок закінчилася тим, що від Марини шарахнулися, як від прокаженої, і кинулися тікати. Напевно, репутація серед місцевого населення у славетного закладу не дуже хороша. Що й не дивно, з такими буйними постояльцями, як демони, та щовечірніми збори творчої молоді.

Знову зітхнувши, що не додало їй настрою, і втішивши себе тим, що добрі громадяни не відправили до найближчого борделя, дівчина вирішила шукати «Великий глечик» самостійно. Чим і займалася вже не менше години. Споглядаючи по дорозі похмурі будинки, дрібне сміття, що тиснеться до стін, і чимось стурбованих людей. Напевно, десь у цьому місті були багаті квартали з гарними особняками, клумбами та іншими надмірностями. Ось тільки в тому, чи варто туди потрапити, Марина дуже сумнівалася. Навряд чи їй зрадіють. А ще в цивільній частині міста можуть тинятися стражники, на кшталт стукнутого Ілієном любителя дівчат легкої поведінки. Будинки можуть охороняти злі собаки. Та й взагалі, щось роздивитись ближче їй навряд чи дозволять.

Вдаючись до сумних думок про недосконалість світу, Марина брела і брела, сама собі нагадуючи похмуру примару, змушену блукати родовим замком. Пейзаж не змінювався. Відчуття, що вона бродить колами по двох-трьох вулицях, міцнішало. Розумна ідея зайти в якийсь магазинчик, щось купити і, як би між іншим, уточнити шлях до майже рідних та улюблених демонів загинуло смертю хоробрих. Єдиний магазин, який їй попався дорогою, виявився підозріло схожим на склад зброї, і особи, які зображали там покупців, якось не надихнули на вивчення товару. Продавець же відверто лякав. Він глянув на Марину, як на таргана, що вирішив засвітло виповзти з укриття. Дівчина криво усміхнулася і поспішила втекти від гріха подалі.

— Дурне місто, — сказала Марина, повертаючи за чергову огорожу, яка змусила вильнути вулицю вправо. — Безглуздий світ.

Одноманітні пейзажі встигли набриднути їй до чортиків, від них почало хилити в сон, не без допомоги сонечка, що припікало. Тому Марина на них особливо й не дивилася, відриваючи погляд від нерівної дороги під ногами тільки для того, щоб переконатися — довкола нічого не змінилося і, певно, вже ніколи не зміниться. Звідки серед цієї одноманітності взялася перешкода, дівчина не зрозуміла. Втім, вона була досить м'якою і встигла схопити її за руку, не давши впасти після зіткнення.

— Дурні перехожі, — за інерцією промовила дівчина, зрозумівши, що врізалася в людину, що кудись поспішає.