Інтерлюдія 6

Те, що слід було б підслухати

Раз.

— Прийшов?! — радісно-здивоване та тепле.

— Так, — відсторонено і трохи невпевнено.

— Ти ж розумієш, що настав час платити за рахунками.

Дзвінкий сміх та порив вітру.

— Розумію.

— Чудово. Твій обов'язок такий: ти зробиш більше, ніж у тебе попросить цієї ночі дівчина.

— Зроблю.

Судорожний кивок.

— Звісно, ​​зробиш, — усміхнено. — І палицю не забудь зарядити. Раптом мій наступний храм не буде сильним.

***

Два.

— Ага, з'явився, — погрозливо.

— Ти? — Здивовано і приречено.

— Я.

— Ти п'яна?

— Трохи. Але зараз не про це, жалюгідний боягуз. Нині про інше. Подаруй мені колечко, га?

— Кільце?!

— Ну так, колечко. Я так вирішила.

— Кільце?!!

— Кільце.

— Кільце?! Зараза…

— Ти подумай до ранку. Це твій останній шанс. Хіба тебе хтось інший терпіти погодиться?

— Колечко… — приречено й стомлено. — Трохи більше за колечко. Прокляття.

***

Три.

— Впевнений?

— Абсолютно. Я навіть знайшов свідків. Дівчинкою зацікавилися не випадково. Твого брата, у нібито нетверезому вигляді, бачили у трьох харчевнях та на семи площах цього нещасного міста. І скрізь він ніс нісенітницю про те, що знає, де можна знайти нікому не потрібну.

— То я й знав.

— І що будеш робити?

— Захищати.

— Кого?

— Усіх.

— Без розбору? — Гидке хихикання. — Втім, її ти вважай, захистив. Якщо вітер справді прокинувся, він не віддасть дівчині якоїсь речі, якою б сильною вона не була.

— Прокинувся, — впевнено та байдуже.