розділ 43

Про контрасти та котів

Судячи з криків, що долинали з вулиці, демони були живі та відносно здорові.

Дівчина зітхнула, оглянула кімнату і почала рішуче кутатися у ковдру. Одягтися потрібно терміново. Ще трохи й сюди почнуть збігатися відвідувачі та працівники «Великого глечика», якщо їм, звичайно, демони, що кричать, не здадуться цікавішими, ніж з'ясування того, що саме тут гуркотіло з ранку. Чи вже не ранку? Загалом, не має значення. Заглянуть допитливі до кімнати, а тут гола дурепа сидить. З іншого боку, дурепа, що не встигла одягтися і судомно притискає одяг до грудей може бути більш цікавим видовищем. А як одягатись і утримувати на собі ковдру, Марина не уявляла.

— Невже не можна було зайти та вийти як нормальні люди?

— Марино?!

До кімнати заглянув перший допитливий. Здивовано подивився на двері, що валялися на підлозі, приділив трохи уваги вибитому вікну, перевів погляд на дівчину і чомусь підморгнув. Схвально так. Змовницьки. Наче вона зробила саме те, що він їй радив.

— Вікін!

Монаху Марина зраділа як рідному. Хоч одна знайома людина в цьому дурдомі, крім демонів, що кричать на вулиці.

— Вікін, постій у дверях, щоб ніхто не заглядав. І сам не забудь відвернутися, — попросила дівчина.

Вікін знизав плечима і слухняно розвернувся.

— Хоча почекай. Краще спочатку подай мені...

Відсунувши Вікіна чи плечем, чи стегном, у кімнату увійшла дівчина. Біловолоса, як Ілієн, одягнена у щось середнє між курткою та шкіряним обладунком, байдуже-відсторонена. Марина дивилася на неї на всі очі, відразу ж зрозумівши, що перед нею демонша, надто зачіска нагадує. Волосся довге, символічно на самому кінці зав'язане в розбовтаний вузол. Найдивніше, що демонша не була очікувано прекрасною. Просто мила дівчина. Така собі симпатяга з ямочками на щоках та пухкими губками.

— Рен, — покликав Вікін, не повертаючись.

— Стривай. Спершу подивлюся, — сказала дівчина.

Вона визирнула у вікно, на щось там помилувалася.

— Придурки, — припечатала цілком впевнено.

Оглянувши кімнату, дівчина зайнялася корисною справою. Зібрала розкидані на підлозі речі, кинула їх на ліжко, окинула Марину цікавим поглядом і, чомусь кивнувши, попрямувала до Вікіна.

— Б'ються, — сказала йому. — Паркан уже знесли.

Марина трохи помилувалася спинами парочки, що стояла в дверях, якось відсторонено розмірковуючи про те, що вони один одному підходять. У сенсі не спини, а біловолоса дівчина і темноволосий чоловік. Такий контраст. І зріст майже однаковий. Ще раз зітхнувши і подумки обізвавши саму себе романтичною дурепою, Марина поспішно одяглася і навшпиньки підійшла до вікна.

Видовище її погляду відкрилося швидше безглузде, ніж вражаюче. Демони з криками каталися землею. Що вони там репетували, зрозуміти було неможливо, заклинання-перекладач їхні крики чомусь не перекладало. Трохи осторонь валявся збитий із кілочків паркан, який, мабуть, раніше відгороджував від двору клумбу. Клумба, як не дивно, була ціла і тішила погляд величезними червоними маками. З вікон будинків, що знаходилися навпроти «Великого глечика», виглядали люди. Під стіною одного з будинків стояв нетверезий мужик і явно намагався зрозуміти, чи допився він до галюцинацій, чи парочка демонів і справді вирішила з'ясувати стосунки практично в нього перед носом? Інші глядачі вважали за краще дивитися здалеку, мабуть, боялися потрапити під гарячу руку і повторити долю парканчика.

А над усім цим неподобством яскраво світило сонце і пропливали легкі білі хмари. Немов знущалися.

— І що мені робити з усім цим? — роздратовано спитала Марина. У чоловічі бійки вона розумно воліла не втручатися. Але зараз начебто ситуація інша. Що, якщо Денеєн знову на кота перетвориться? Чи Ілієну щось відрубає? З іншого боку, що вона може зробити? — Чоловіки, — буркнула дівчина. — Ще й виють. Коти березневі. Коти… Але ж це ідея.

Марина просочилася повз Вікіна та незнайому дівчину, проігнорувавши їхні спроби поставити якісь питання. Галопом промчала сходами, нахабно вломилася в кухню і на своє неймовірне щастя майже відразу побачила пузате відро з водою.

Дотягти його до виходу з «Глечика» було непросто. Добре хоч працівники кухні не заважали, просто проводили здивованими поглядами. Переступивши поріг, Марина частину води вилила на землю. Решту поволокла ближче до демонів і з розмаху виплеснула на них.

Що дивно, демони відреагували саме так, як і належало котам, що б'ються. Відстрибнули в різні боки і насамперед почали обтрушуватися. Другою справою обидва подивилися на Марину. Дуже невдоволено подивилися. Погрозливо так.

Дівчина відступила на кілька кроків, намагаючись збагнути, що тепер їм слід сказати, щоб заспокоїти. На жаль, першим розмову почав Денеєн.

— Зовсім здуріла?! — гаркнув він.

— Я?! — заволала Марина, миттєво забувши про свою місію миротворця. — Це ви здуріли, обоє! Що за цирк ви тут влаштували?

— Ах, цирк, — похмуро протяг Денеєн, роблячи крок до дівчини.— Я обіцяв тебе, дурепу, захищати!

— Захищати?! Від чого захищати, дебіл? Мене ніхто не кривдив! Захищати треба було, коли мене викрадали, а не зараз! Зрозумів?! Чи тобі на пальцях роз'яснити?

Денеєн посміхнувся, дуже похмуро.

— Ти нічого не розумієш, — заявив тоном нижче, напевно, зрозумів, що кричати на дівчину марно. Криків вона не боїться. — Ти просто не вмієш думати, ідіотко. Я дав обіцянку, і я її виконаю, зрозуміло?

— Ах, обіцянка, — майже загарчала Марина. Він її дістав разом із своїми обіцянками. — Обіцяв захищати, то захищай, а не лізь у моє особисте життя! Що робити з ним, я сама вирішу, зрозуміло? Може я все своє свідоме життя мріяла про вухатого блондина!

— Мріяла?! Дурепа!

Останнє пролунало як діагноз, і Марина обернулася до Ілієна, чи то за підтримкою, чи просто перевірити, чого він там мовчить. Звичайно, він сам по собі небалакучий, але міг же спробувати щось пояснити своєму братові, люблячому побалакати, точніше, покричати на абстрактні теми?