розділ 42

Про майже добрий ранок

Сон був теплий і затишний, і Марина вибиралася з нього довго і не дуже охоче. Навіть коли він остаточно випарувався, вильнувши на прощання пухнастим котячим хвостом, дівчина деякий час лежала із заплющеними очима, сподіваючись, що сон зараз повернеться.

Не повернувся. Тому довелося звернути увагу на реальний світ.

Лежати було не дуже комфортно, зверху придавило щось важке, незручно спираючись на ребра.

Марина розплющила очі і переконалася, що це рука. Чоловіча рука з жорсткою долонею прикрашеною мозолями. Обіймає по-господарськи, здається, спочатку навіть до свого власника притискала, а потім розслабилася.

— Песець, білий і пухнастий, — тихо сказала дівчина.

Можна було ставити собі питання: «А що вчора було?». Ось тільки не довелося. Спогади якось підозріло швидко і охоче з'явилися без поклику. Вишикувалися в ряд і почали себе демонструвати у всій красі.

Спочатку прийшли нескінченні дахи якогось міста, разом із невідомими викрадачами. Марина від них відмахнулася і перейшла на ті, що цікавіше. На червоне вино, яке пила під цікаву розмову з розумною незнайомкою, яку один демон назвав відьмою. На бородатих стражників, які не дали допити з піали щось, підозріло схоже на вишневий лікер. Чи то була наливка? Потім дійшла до напоїв, виготовлених за демонськими рецептами, з добавками якихось підозрілих трав, до поцілунків у коридорі та урочистого внесення до кімнати, в процесі якої вона дивом не протаранила двері головою.

— Добре погуляла, — сказала Марина в подушку. — Пристойній дівчині має бути соромно.

Здається, вона не дуже пристойна, соромно їй не було зовсім. Ще й хотілося хихикати над тим, як вони в три руки стягували з демона штани, точніше плуталися в зав’язках пояса. Марина ще довго дивувалася, як він зі своїми штанами справляється самостійно, поки Ілієн не звелів відвернутися і не розмотав чорний чи то шарф, чи то пояс зі своєю не дорослої до нормального стану руки. Найдивніше, що Марина старанно не дивилася, проте зараз раптом захотілося. Ще хотілося перевірити, чи не наснилося їй дзижчання сили розбудженої демоном. Але шукати силу в собі вона не ризикнула, була впевнена, що Ілієн відчує і прокинеться.

Дівчина обережно поворухнулася, переконалася, що демон на її рухи не реагує, і спробувала якомога акуратніше розвернутися та відповзти убік.

— Песець, білий та пухнастий.

Нічого, здатного смертельно поранити її ніжну жіночу психіку, Марина не побачила. Ліва кисть у Ілієна була менша за праву, якась навіть дитяча, чи що. На безіменному пальці та мізинці не було нігтів, мабуть, не встигли вирости, або кальцію у нього в організмі не вистачає. А так кисть як кисть, пропорційний і кольором не відрізняється від решти тіла.

Біля ключиці у Ілієна було татуювання точно такої ж, як у Денеєна, червоно-чорної квітки. Волосся уві сні заплуталося і завісило на обличчя. Його хотілося обійняти, ткнутися носом у шию і прикинутися, що не прокидалася. Може, розплющивши очі і побачивши поряд із собою прекрасну дівчину, він здогадається принести каву в ліжко. Або хоча б склянку холодної води. Бажано з анальгіном.

— Прекрасну, як же. На голові ковтун, личко пом'яте, і в усьому вигляді є сліди розгульного життя. Добре хоч не заснула нафарбованою, — пробурмотіла Марина, вирішивши, що краще встати та зайнятися приведенням себе коханої у відносний лад. А то думай потім, чоловік зі сну шарахнувся, бо похмілля на обличчі проявилося, чи  від початку очікував побачити поряд когось іншого, гіднішого за її персону? Точніше, гіднішу, якщо гіднішого, то це вже повний аут.

— Гарненьку й сердиту, — сказав ніби сплячий демон.

Марина пискнула і застигла, як кіт, застуканий господаркою за поїданням ковбаси зі столу. Наступної миті вона, як той кіт, спробувала кинутися в безпечніше місце і там перечекати праведний гнів. Від падіння з ліжка, не призначеного для різких ривків незрозуміло куди, її утримав Ілієн. Притиснув спиною до себе і поцілував у маківку.

— Що? — запізно спитала Марина.

— Бачу гарненьку і сердиту дівчину, — уточнив демон.

Марина пирхнула, запідозривши, що її намагаються заспокоїти. Вона почувалася якою завгодно, тільки не гарненькою. З іншого боку, якщо заспокоює, значить все не так і погано, як здається. Тепер би ще зуби почистити та анальгін з водою знайти.

— Полікувати? — запитав Ілієн.

Марині здавалося, що він усміхається. Задумливо так, чи глузливо, але посміхається. Повертатися та уточнювати не хотілося.

— Лікуй, — милостиво дозволила вона.

Пальці пробіглися по голові, легенько стиснули скроні, і головний біль кудись зник, залишивши замість себе дзвінку порожнечу, в яку, штовхаючись і пихаючись, намагалися просочитися якісь важливі думки.

— Ілієне, а Денеєн теж міг би так вилікувати свою голову? — спитала Марина, згадавши про викрадача номер один.

— Ні. Себе лікувати неможливо. А головний біль після перетворення взагалі не лікується.

— Зрозуміло.

Денеєну залишалося тільки поспівчувати. Та й усім демонам взагалі. Мало того, що старіють, ще й голова болить не образно.

— Ти що робиш? — обурилася дівчина, коли нахабні пальці Ілієна ковзнувши по обличчю, шиї і почали спускатися нижче.

— Хм, — задумливо сказав демон.

Марина зітхнула, сказала собі, що він сам винен, і рішуче повернулася до Ілієна обличчям, сподіваючись, що у демона різко станеться нежить або якась інша втрата нюха.

Хоча він теж пив, тож може й не відчути. Вона ж не відчуває. Чи після демонського алкоголю вульгарного перегару не буває?

Ілієн усміхався. Задумливо і якось невпевнено. Наче щось у цьому світі пішло зовсім не так, як мало піти.

— Що трапилося? — спитала Марина.

— Нічого, — сказав демон.

Вірити йому чомусь не хотілося.

Хоча якась різниця? Життя, воно тут і зараз, а не десь там, у майбутньому за обрієм, чи в минулому серед світлих спогадів та пролитих сліз.