розділ 38

Про нові знайомства

З балками дівчині пощастило цілих чотири рази. А потім будинки, які потрібно було з'єднувати балками, закінчилися, і Марина похмуро милувалась нічним містом недозволено довгий час. Вмовити себе все ж таки ризикнути і стрибнути вдалося спроби з двадцятоюї. При приземленні дівчина не втрималася на ногах, боляче стукнулася боком і, здається, подряпала лікоть. Розглядати ушкодження вона не стала, підозрюючи, що після цього зникнуть залишки рішучості. На сміливість розраховувати взагалі не доводилося, її спочатку не було.

— Ось що за кретинська архітектура? — запитала Марина у чергового будинку. — Навіщо будувати будинки за метр один від одного. Будували б вже впритул і не морочилися. Ось за що мені це все?

Хтось на небесах її скарги, напевно, почув і сім наступних будинків з'єднувалися знайомими балками. Опинившись на восьмому будинку, дівчина сіла відпочити, сумно розмірковуючи про те, що з такою швидкістю пересування її навіть верхи на равликах наздоженуть. А досі не впіймали лише тому, що не виявили її втечі. Вони там на свій чарівний порошок сподіваються. Котрий чомусь перестав працювати. Точніше, перестав працювати стараннями пухкої блондинки. Якщо ця затишна дама була насправді, а не наснилася.

— Ось де ці чортові рятувальники, коли вони такі потрібні? — тихенько спитала дівчина.

Відповіді вона не дочекалася.

Довелося вставати і шкутильгати до наступного даху. Потім на нього стрибати. Потім ще один. Потім відпочивати, відчуваючи, як тремтять ноги та руки, чи то через фізичні навантаження, чи то від нервів. Потім знову йти та стрибати.

— Я ненавиджу це місто, — сказала Марина, підійшовши до краю чергового даху. — Я ненавиджу архітекторів міста. Я ненавиджу демонів, особливо напівкровок. Я взагалі скоро все на світі зненавиджу.

На краю даху залишки удачі від дівчини відвернулися. Архітекторам, або місцевим жителям, видно, самим набридли одноманітні будівлі, і вони вирішили ввести в образ міста свіжий струмінь. Наступна будівля була нижчою від тої, на даху якої була Марина, але це ні крапельки не втішало. Стрибати на неї дівчина не ризикнула б за жодних умов. Якийсь придуркуватий архітектор вирішив забути про плоскі дахи і збудував на цій будівлі щось куполоподібне. Утриматися на подібній конструкції зміг би хіба що якийсь еквілібрист.

— Треба було йти до цирку працювати, — зрозуміла Марина.

Вона сіла і спробувала спокійно подумати, не піддаючись паніці. В голову вперто лізли думки про те, як її ловлять і стусанами женуть назад, просто в обійми фахівця зі злому демонських заклинань. Дівчина ці думки старанно відганяла.

— Дурні, — буркнула Марина. — Ціле місто придурків. Самі вони як на ці дахи забираються? Адже їх напевно потрібно ремонтувати. Облогові сходи тягнуть? А й справді, як місцеві жителі на покрівлю лізуть?

Дівчина підвелася і уважно оглянула дах. Зітхнувши, старанно ні на що не сподіваючись, щоб потім не розчаруватися, підійшла до низької квадратної споруди з каменю, що почалася кришитися, яку приймала за такий дивний димар. Обійшла її по колу і виявила двері, що нагадували вхід для собак великої породи. Знизавши плечима, Марина визнала, що місцевим жителям, напевно, подобається виповзати на дах рачки. Дверцята вона ретельно оглянула, нічого схожого на ручку не виявила і від безвиході штовхнула їх. На превеликий подив дівчини дверцята піддалися і навіть не заскрипіли.

Марина на кілька довгих миттєвостей застигла, прислухаючись до нічних звуків, подумки визнала, що іншого виходу все одно немає і відчинила дверцята. Виявилося, це зовсім не собачий вхід. За дверима з'явилися круті сходи та приміщення, схоже на горище. Низьке, щоправда. Марині довелося пригинати голову, щоб не зачіпати стелю.

Поблукавши трохи по горищі, спотикаючись об різний мотлох і підозрюючи що перебудила не тільки господарів цього будинку, а й усіх сусідів, вона знайшла люк, що веде в житлову частину будинку.

— Ох, сподіваюся, там не живе якийсь ласий до незнайомок дядько похилого віку. А як і живе, то мирно спить, — сказала дівчина. — Із затичками у вухах.

Втім, дядьку теж можна спробувати стукнути чимось по голові. Гірше, якщо там мешкає істерична тітка, яка прийме її за злодійку та почне кликати місцевий аналог поліції. Таку ж не підманиш ближче. Така бігатиме і верещатиме. Ганятися за кимось по незнайомому будинку Марина не мала жодного бажання.

А ще у господарів може виявитися улюблений собака бійцевої породи, або якась сторожова ящірка.

Або у них там скрізь сигналізація, магічні пастки на злодіїв, або капкани розкидані по всьому коридору. Капкани на ведмедів.

— Головне, якнайшвидше зорієнтуватися і знайти вихід, — сказала Марина і рішуче потягла за металеве кільце кришки люка. Сидіти на горищі безперспективно, тільки залякаєш себе остаточно.

Жодних капканів та собак у будинку не виявилося.

Марина обережно спустилася сходами, що тихенько поскрипували. Постояла трохи, прислухаючись до тиші і, переконавшись, що ніхто не кличе варту, пішла до наступних сходів, що вели вниз. По дорозі їй спало на думку, що вхідні двері напевно замкнені, навіть якщо безладні господарі будинку не додумалися до того, що злодії можуть залізти через дах. Дівчина від цієї думки відмахнулася, нагадавши їй, що у будь-якого порядного будинку існують вікна, і місцеві ґрати на них не ставлять.

— Вино питимеш? — жіночий голос пролунав як грім серед ясного неба.

Марина підстрибнула, тихенько пискнула і з жахом глянула на велику кімнату, що, схоже, займала весь перший поверх. Зліва біля стіни побачила витончений столик і пару чи маленьких крісел, чи величезних стільців. На столику стояла глиняна сулія досить великих для вина об'ємів і кілька різнокаліберних чашок. В одному зі стільців-крісел сиділа молода жінка. Темноволоса, задумлива і начебто не страшна.

— А чогось міцнішого немає? — спитала Марина, прислухаючись до своїх відчуттів.