розділ 35

Про дуже дивний сон. Чи не сон?

Снилася Марині якась дивна маячня. Вона кудись бігла, продиралася крізь розпливчато-мокрий ліс, потім, чи то падала, чи летіла в компанії величезних каменів. Коли їй це остаточно набридло, звідкись з'явився Ілієн, сів на один із каменів і став скаржитися на брата, який і старших не слухається, і бреше коли треба і не треба, і в кота перетворюється, коли не просять. А йому, Ілієну, доводиться наглядати за цим чудовиськом, щоб він випадково нікого не з'їв.

Марина мляво поспівчувала і запитала, чи не знає блондин як замінити все це марення на щось приємніше? Краще б якийсь дурний принц на білому коні приснився.

Ілієн чомусь хихикнув і заявив, що все в її руках. Після чого почав танути та розтікатися, як морозиво.

— Снігурчин братик, — обурено сказала Марина.

Підталий Ілієн пирхнув, різко злетів над каменем і хитнувся у бік дівчини. Вона відсахнулася і наступної миті прокинулася.

Зовсім поруч щось тихенько рипнуло і зашелестіло, тож захотілося стиснутись у грудку і накритися ковдрою з головою. Натомість дівчина затамувала подих і спробувала прислухатися.

Почула далекий собачий гавкіт і чийсь надривний спів під вікном. Хтось ходив коридором, голосно тупотів, наче увагу до себе привертав, потім грюкнули двері, і кроки затихли.

Марина обережно вдихнула, розплющила око, і нічого здатного видавати підозрілі звуки не побачила. Чи його просто не було, і звуки їй теж наснилися, чи все підозріле не потрапило в поле її зору. Ворушитися і демонструвати, кому б там не було, що вона вже не спить, чомусь не хотілося. А не ворушитись було страшно. Здавалося, зараз із кутів випливуть темні тіні, на ходу перетворяться на нижчих демонів і нападуть. А вона тут одна. І зброї в неї немає. Хіба що книжкою відмахуватись. Тільки ж і до книги ще дотягнутися треба.

— Вона? — прошелестіло з лівого кута.

Марина ледь не підскочила, супроводивши цю дію вереском.

— Ні, не відьма. Набагато краще, — обізвалися з іншого кута.

Дівчина від жаху розплющила очі. Здавалося, розмовляють ті самі тіні, які мали перетворитися на нижчих.

Потім в голові з’явилася розумна думка і голосно заволала: «Біжи, дурепа!».

Марина сіпнулася, стукнулася ногою об стіну, заплуталася в ковдрі і з гуркотом впала на підлогу.

— Жвава пташка, — пролунав третій голос, здавалося звідкись зі стелі, і дівчину накрила темрява. Щільна і густа, що пахне жасмином і багаттям.

Мабуть, слід було закричати, доки було не пізно. За стіною Денеєн. Він би почув і прибіг рятувати. Вона йому потрібна і, схоже, не одному йому.

Марину хитнуло і підняло у повітря. Закричати вже не виходило, хоч вона й докладала всіх зусиль. Тіло не слухалося зовсім, його ніби взагалі не було. Тільки розум літав у порожнечі, населеній протягами.

Темряву перед очима поступово почали витісняти кольорові плями, що водять хороводи. Через жасмин страшенно хотілося чхати, але не чхалось.

Може, їй усе це сниться?

— Із дозою не переборщив? — спитав перший голос.

— Ні, — якось усміхнено відповів третій. — Гарна дівка. Собі б залишив.

— Я тобі залишу, — похмуро мовив другий голос.

Марину підкинуло вгору, кілька разів перевернуло, наче її у щось замотували. До запаху жасмину і багаття додався запах мокрого пилу та полину, навіть гіркота на губах з'явилася. Чи це тільки здавалося? Адже губи були відсутні, звідки тоді гіркота?

— А тепер тихо. Демон не спить,— прошелестів перший голос.

— Куди вже тихіше, — невдоволено озвався третій.

— Не почує він нічого й не відчує, — впевнено промовив другий голос. — Вони після перетворення майже на три дні половину своїх відчуттів втрачають. А магічити він не зможе дня чотири, як мінімум. Добре, що вдалося на нього нацькувати цього дурня.

— Може демона вбити, поки слабкий? — кровожерливо спитав третій.

— Краще не ризикувати, — наказово сказав другий. — Раптом знову перетвориться? Зжере ж. Цих тварин у тварині ніщо не бере. Ні магія, ні сталь.

— Якось убивали їх, — зневажливо кинув перший.

— Вбивали, — поступливо погодився другий. — Або встигали, поки вони були в людській подобі, що в нас, швидше за все, не вийде. Ця тварюка насторожена і недовірлива. Або закидали заклинаннями, поки їхній захист не зникав. Але тут потрібні кілька десятків неслабких магів. Або артефактами, здатними продірявити їх шкуру. На жаль, більшість артефактів після цього перетворювалися на нікчемний мотлох. Ще ходили цілими арміями і билися, поки невразливі звірі не перетворювалися на людей, після чого їх убивали. Щоправда, солдатів при цьому гинуло надто багато, ледь до бунтів не дійшло. Ще колись розробляли спеціальні заклинання, які спрацьовували одне з п'яти, та й то не повною мірою. Ще їх можна вбити їх мечами. Але свої мечі ці тварюки не продають, а за вкрадені голови відривають усім кого запідозрять у причетності.

— Досить лекцій, — велів перший голос. — Ідемо, поки демон не з'явився побажати дівчинці гарних снів.

— Не з'явиться. Демон її не торкався, я відчув би, — пробурчав другий.

— Ходімо, — сказав третій. — Інакше я почну її торкатися, коли демон не зволив.

— Торкнешся, відірву все, що дає тобі право називати себе чоловіком, — похмуро пообіцяв перший. — Тих, що зберігають не можна ображати. Що більше їх ображаєш, то важче змусити їх працювати, навіть магія перестає діяти. Так вони і тікали деякий час тому, поки цей взаємозв'язок не помітили.

— Та жартую я, жартую.

Марину знову підкинули нагору і кудись понесли. Судячи з відчуттів, прямо крізь стіну. Якоїсь миті навіть дихати стало нічим, і вона знепритомніла.

Цікаво, як безтілесний розум примудрявся дихати?