розділ 34

Про цивілізовані місця

Першому ж селищу, що трапився по дорозі, в одну вулицю вздовж досить занедбаної дороги, Марина зраділа як рідному. Плювати, що на неї косилися, за спиною шепотілися, а якась бабуся навіть обізвала гулящою дівкою. У цьому селищі була громадська лазня, або щось дуже схоже на неї, і цей факт виправдовував усе, бо такою чистою, як після відвідування цього закладу, дівчина себе давно не відчувала.

Після лазні добрі селяни, яким Вікін напророкував швидке народження довгоочікуваного сина, по-людськи нагодували мандрівників і навіть запропонували нічліг, від якого Денеєн велично відмовився, втішивши Марину тим, що надвечір вони встигнуть дійти до такого ж селища. Там був гостьовий будинок, який напівкровка вважав більш підходящим місцем для ночівлі демонів, ніж смердючу козами перекошену хатину. Довелося зітхнути та змиритися.

До таверни йшли довго й нудно, добре хоч по дорозі, втоптаній до стану каменю й не надто запорошеною. Вершників, що проносилися повз, Денеєн проводжав зневажливим поглядом. Поправляв на плечі алебарду. Топтав рослини, що виросли надто близько до дороги, і старанно зображував невдоволення світом. Що йому не подобалося, дівчина не розуміла. Погода чудова, метелики якісь літають, птахи щебечуть. Взуття йому тисне, чи що?

Потім повз мандрівників замість чергового вершника, скриплячи всіма колесами, проїхала підвода, завантажена кошиками з овочами, і Марина зрозуміла, що йти пішки зовсім не обов'язково. Навряд чи місцеві селяни відмовляться підвезти трьох худеньких мандрівників, навіть із алебардою, особливо якщо запропонувати оплату праці їхнього коня.

Шляхом безперервного ниття і скарг на труднощі шляху, дівчині таки вдалося умовити напівкровку скористатися добротою чоловіка, який сидів на черговій підводі, і залишок шляху вони проїхали. Навіть платити не довелося. Мужика, який бажав хоч комусь поскаржитися на дружину та старшу дочку, добровільно взявся розважати Вікін. Денеєн похмуро вирячався в порожнечу, а Марина милувалася квітами на узбіччі і намагалася зрозуміти, бувають такі на Землі чи ні? Начебто помітила якісь дивні рожеві у цяточку волошки, впізнала ромашки та жовті свічки квітів, назви яких не пам'ятала. Потім прийняла за квітку величезного метелика і довго проводжала його здивованим поглядом. Здається, подібні метелики мають жити у тропіках, а місцевий клімат дещо відрізняється.

Так вони й доїхали: монах — розмовляючи і намагаючись переконати мужика, що все не так погано, як йому здається, а напівкровка та Марина — думаючи кожен про своє.

Вікін із мужиком розлучилися найкращими друзями. Монаха навіть на свіженьку наливку запросили, якщо він забреде до Пташиного Пагорба.

Денеєн окинув на прощання роботящого коня задумливим поглядом, ніби намагався вирішити з якої частини тіла починати його їсти, і гордо пішов у напрямку єдиної в цьому селищі двоповерхової будівлі. Марина поспішила за ним, не сподобалася їй компанія веселих нетверезих мужиків із мечами. Біля напівкровки таки спокійніше. У нього алебарда та й зовнішність натякає, що він не зовсім людина.

Двоповерхова будівля при ближчому розгляді виявилася таверною, збудованою з каменя, що встиг обрости мохом, ніби вона намагалася замаскуватися під скелю. Причому, саме ця таверна постачала селищу нетверезих та озброєних чоловіків. У досить великому приміщенні, яке знаходиться одразу за входом, їх було багато. Вони там їли, пили, радісно горланили пісні і робили непристойні пропозиції замореним дівчатам з тацями. Дівчата реагували мляво, тягали їжу з питтям та професійно ухилялися від чоловічих рук.

На появу Марини мужики відреагували бурхливо, щоправда досить швидко помітили поряд з нею демона і вирішили вдавати, що її тут немає. Напевно, на їхню думку дівчина, що зайшла в таверну, не вартувала того, щоб заради неї зв'язуватися з усілякими мутантами. Навіть образитися захотілося.

— Найманці, — зневажливо сказав Денеєн. — Схоже, десь поблизу з'явився черговий придурок, який вирішив що йому потрібна власна армія. З сусідами там повоювати за клаптик землі за три кроки завширшки та чотири завдовжки. Або просто параноя загострилася. А ці зібралися щастя спробувати.

— А, — сказала Марина. Що ж у нього із настроєм? Ще захоче його покращити за чийсь рахунок, у бійку вплутається. А що їй при цьому робити? Лізти якнайвище та голосно кричати, що дівчат бити не можна? — Денеєн, у тебе все гаразд?

— Так. — Напівкровка широко оскалився. Посмішку зобразив. — Голова болить, але вона після перетворення завжди болить. І не лікується, зараза. Ні магією, ні травами, ні порошками лікарів.

— Співчуваю.

Дівчина сумно зітхнула. Їй хотілося їсти, але бажано десь подалі від найманців. Ще хотілося спати. На справжньому ліжку, а не на черговій купі бур'янів, загорнувшись у величезну ковдру. Ще не завадило б пиво в келиху з морозильника та копчений сир до нього. А ось дратувати Денеєна різко перехотілося. Головний біль – це серйозно.

Напівкровка окинув незадоволеним поглядом приміщення і попрямував до невисокої перегородки, за якою з похмурим виглядом сидів лисуватий вгодований чоловік і щось писав на дерев'яній дошці.

— Денеєн, а куди Вікін подівся? — спитала Марина, помітивши, що в їхній компанії когось не вистачає.

— Хто його знає? — пробурчав напівкровка. — Не загубиться.

— Ага, — сказала Марина.

Справді, хто його знає? Може, знову якийсь вагітній допомагає, або про продовження роду різко вирішив подбати і кандидатуру на роль помічниці в цій справі шукає.

— Гей, — роздратовано покликав Денеєн, коли мужик з крейдою ніяк на їхнє наближення не відреагував. — Нам потрібна кімната.

— Дві, — одразу відреагувала Марина, зрозумівши, що спілкуванням з Денеєном сита по горло і найсильніше її бажання — хоч трохи побути наодинці з собою.

Напівкровка похмуро на неї подивився і кивнув.

— І поїсти, — жалібно додала Марина.