розділ 33

Про кота та брехуна

Куди подівся бомж, Марина так і не зрозуміла, чому в душі була рада. Не пропади він так загадково, і про цього потерпілого довелося б дбати. А так зник, і чорт із ним. Напевно, бідолаха не побажав знаходитися поряд з великим котом, вважав за краще податись у невідомість і пошукати компанію менш екзотичну.

Щодо кота Вікін помилився. Людський образ не повернувся до Денеєна ні цього вечора, ні наступного. З кожною пройденою годиною монах Оберігаючої дивився на звіра все з більшою недовірою. Кіт його велично ігнорував. Кілька разів йшов на полювання, але людей не чіпав, як визначив Вікін, помахавши над ситою вусатою мордою своєю палицею. Спати лягав поряд з Мариною, наче охороняв чи грів. Загалом не дивно, що другого ранку прокинулася дівчина саме в момент повернення до Денеєна його людської іпостасі. Дівчина спросоння не зрозуміла, з якого дива кіт там копошиться, встигла здивуватися, що в нього різко знизилася температура тіла і кудись поділася шерсть, а коли нарешті зрозуміла — відбувається щось дуже дивне — замість сірого кота поруч сидів сірий хлопець. Марина так зраділа цьому видовищу, що не звернула уваги ні на його незадоволений вигляд, ні на повну відсутність одягу, ні на спроби відповзти подалі. Вона обняла напівкровку, тицьнулася носом у витатуйовану червоно-чорну квітку, яка звідкись узялася в нього поруч із ключицею, і несподівано для самої себе розплакалася. Плакала довго та з почуттям. Денеєн сидів не рухаючись, терпляче чекаючи закінчення чергової істерики. А коли Марина нарешті змогла заспокоїтись, заговорив Вікін.

— Ти нам брехав, — впевнено сказав монах, направивши на брехуна висульки на палиці.

— Брехав? — здивовано округлив очі напівдемон. Така собі свята невинність. — Коли?

— З самого початку. Ти зовсім не слабкий, ти сильніший за багатьох чистокровних. Тебе визнав рід, точніше тебе визнав один із великих родів, судячи з кольору твого знака. — Тичок палицею в таємниче татуювання. — Червоний і чорний, це вогонь і дух, таке кому попало зображати на своєму тілі не дозволено. Отже, ти маєш і покровителів, і тих, хто може захистити твоє ім'я. Тобі не було чого тікати. Ніхто в здоровому глузді не дозволить собі тебе вбити, хіба що на поєдинок викликати, а це зовсім інше, в чесному поєдинку тебе з твоєю силою і спритністю мало хто зможе перемогти. Демон, який обізвав тебе жалюгідним виродком, викликав тебе саме на поєдинок і пішов, як тільки ти відрубав йому руку. Визнав, що ти його переміг. Здається, навіть протверезів. Напевно, мені треба було раніше звернути на це увагу, але не в цьому суть. Ти нам брехав. Серце Стихій тобі потрібне зовсім не для захисту.

Марина здивовано витріщилася на Вікіна і задумалася про те, чи варто йому говорити, що Денеєн відрубав руку рідному братові? Чи при Вікіні він комусь іншому руки рубав? Традиція в нього така. Або колекцію збирає. Муміфікує відрубані у поєдинках руки та по стінах розвішує. Цвяхами прибиває. Іржавими.

Дівчина уявила цю колекцію і похитала головою, щоб відігнати дивне видіння.

Напівкровка глузливо посміхнувся.

— Бачиш, — сказав Марині. — Ось за це я не люблю монахів. Вони завжди дивляться лише на один бік проблеми. На те, що найближче їхнім богам. Повністю ігноруючи решту. Сильний, зовсім не означає, що я досить сильний. Визнаний родом, зовсім не означає, що всі в роду згодні з цим рішенням, і що мені нема від кого захищатися. Та й визнання роду накладає забагато зобов'язків, з якими зовсім не просто впоратися. Вікін, ти можеш мені не вірити, скільки тобі влізе, але твій посох обдурити не зможу навіть я. То слухай. Цей тричі проклятий амулет мені потрібний для захисту, насамперед для захисту моєї матері. Зобов'язання, яке наклав на мене рід, без амулету виконати теж не вийде. Я вже пробував. І останнє, можливо, найважливіше для тебе, амулет мені допоможе зупинити безглузде винищення людей, яке задумали зовсім не демони. Сподіваюся, цього тобі достатньо. Більше нічого не скажу.

Висульки на палиці дружно брякнули, підтверджуючи, що все сказане — правда.

— Я від демонів теж не в захваті, — похмуро сказав Вікін. — Через ваше вміння обманювати, кажучи правду. І взагалі, одягнувся б ти. Світиш тут своєю гідністю, як родовою, так і чоловічою. Демонструвати чоловічу гідність усім охочим мій обов'язок, як чесного служителя Оберігаючої та просто симпатичного хлопця, якому жити залишилося зовсім недовго. Мені ж ще дітей треба по собі залишити, хоча б одного, щоб богині було когось покликати.

— Їх і так у тебе купа, — буркнув Денеєн, підтягуючи до себе ближче сумку, в яку Марина засунула його одяг.

— Ні. Ні одного. — Вікін зітхнув. — Я знав би. Можливо, богиня хоче, щоб я знайшов жінку, з якою зможу прожити жалюгідний решту свого життя. Хто знає? Досі я зустрів таку тільки одну, але вона не погодиться. Рен не з тих жалісливих дівчат, які ведуться на розповідь про проклятий магічний дар, який спалює за пару років, якщо боятися ним користуватися, або за пару десятиліть, якщо не боятися. Жаль, що мій дар прокинувся в десятирічному віці і що мені вже двадцять вісім. Прокинувся б в двадцять, у мене була ще купа часу.

Вікін притулився спиною до дерева. Симпатичне обличчя стало надзвичайно сумним, наче до нього тільки зараз дійшло, що через два роки його життя справді закінчиться і після цього вже нічого не буде. Для нього не буде. Ніколи нічого. Богиня його прийме у свої обійми, і він знову стане дитиною, чужою і незнайомою, яка ніколи не дізнається про монаха Оберігаючої Вікіна.

— Зачекайте ви, — зажадала Марина, яка остаточно заплуталася в тому, з якої радості Денеєн помчав у цю подорож. — Денеєн, тебе ж вигнали на три роки. І меч забрали.

— Вигнали, — підтвердив напівкровка, розглядаючи витягнуті з сумки штани. Щось йому явно не подобалося.

— Тоді чому Вікін вважає, що ти втік?

— Спочатку я втік, а потім мене ще й вигнали. Можна сказати, моє бажання, нарешті, збіглося з традиціями мого народу. Пощастило.