Розділ 29

Про книжку

Марина, відчуваючи себе розумною мавпою, яка живе в науковій лабораторії, намагалася відкрити книгу. Вона сиділа на ковдрі, крутила в руках свою здобич, тягла за обкладинку, колупала візерунки, тицяла пальцем у сторінки і вдавала, що не чує розмови над головою.

Розмовляли, як і належить, науковці, працівники магічної науки.

— Виходить, книга не артефакт? — Денеєн вкотре повторив запитання, що набридло Марині до чортиків.

— Ні, — ясно посміхаючись, відповів Вікін, ще й очі примружив, як задоволений життям котяра.

Напівкровка став у позу «доведіть, колега» і теж вишкірився, хижо так.

— А що це, на твою думку? — поставив цілком очікуване запитання.

— Книжка, — сказав Вікін.

Марина хихикнула і повела по обкладинці нігтем. Жодного ефекту не було.

— Книга?! — загарчав Денеєн, мабуть запідозрив, що з нього знущаються. — Тоді чому від неї смердить цілою купою сил?!

— Це не від неї, — відсторонено промовив Вікін. — Це від охоронки.

— Що?! — хором перепитали Марина та Денеєн.

Цей придурок биту годину товкмачить, що книга не артефакт, і жодного разу за цей час не зволив сказати про охоронку, чим би вона не була.

Денеєн потягнувся до Марининої здобичі і отримав палицею Вікіна по руці.

— Я б на твоєму місці її не чіпав, якщо не хочеш без рук залишитися, — так само потойбічно сказав монах. — Охоронка чомусь визнала достойною дівчину, але це зовсім не означає, що вона визнає демона.

— Все одно відростуть, — пробурчав Денеєн.

Але руки слухняно відсмикнув і дивився на книгу, як патологоанатом на свіжий труп. Причому патологоанатом, який має рентгенівський зір.

— Справді охоронка, — сказав надивившись. — Якому придурку знадобилося на книгу навішувати охоронку, як на королівський палац?!

— Хто знає? — філософськи сказав Вікін. — Мабуть, ця книга була комусь дуже дорога. Може там історія сім'ї записана. Правдива. Яку дітям, що подорослішали, знати належить, а комусь сторонньому небажано.

— Ага, дорога. Навіть загибель міста на відміну від господаря пережила, — роздратовано озвався Денеєн.

Марина зітхнула і постукала книгою по плиті, де вони всі разом перебували. Ні книга, ні плита обурюватися із цього приводу не стали.

— Пережила, — байдуже погодився Вікін. — Мені інше цікаво. Чому охранка пропустила, точніше, покликала Марину?

— Мені звідки знати?

Якби у Денеєна був хвіст, він би ним зараз обурено виляв, як кіт, невдоволений тим, що його чіпає малознайома дитина.

— Ти знаєш, — сказав Вікін, похитавши головою. — Ця дівчина та, що зберігає, так? Не знаю, де ти її взяв, але вона та, що зберігає. А я весь час думав, кого вона мені нагадує.

— Спробуєш затягнути її в один із храмів своєї богині? — погрозливо вишкірився напівкровка.

Захисник. Це у них явно сімейне, захищати, коли не чекаєш.

Марина голосно хмикнула і вкусила книгу за куточок, хоча вкусити хотілося Денеєна.

— Ні, до храму можна прийти тільки добровільно, а за своїми речами моя богиня здатна простежити самостійно, — Вікін посміхнувся Марині і обернувся до Денеєна. — Я хотів поставити ще одне запитання, але воно встигло втратити сенс. Схоже, ти просто боявся, що моя богиня теж потребує сторожових псів.

І ще одна посмішка похмурому напівкровці.

Марина потрясла книгою в повітрі.

— Не відкривається, зараза, — голосно поскаржилася дівчина, розмірковуючи, чи варто намагатися підчепити обкладинку ножом.

— Що нам тепер із нею робити? — спитав Денеєн, окинувши Марину невдоволеним поглядом.

Дівчина так і не зрозуміла, книгу він мав на увазі або її новонабуту господиню, яка намагалася вдавати, що чоловіча розмова над головою її цікавить мало, бо великого значення не має і мати не може.

— Нічого, — сказав Вікін. — Позбутися книги навряд чи вийде. Охоронка, схоже, була налаштована на постійну присутність тої, що зберігає поряд з книгою. Ось і вчепилася в першу-ліпшу. Добре, що ми тут не натрапили на щось гірше. Я б взагалі відрадив заходити в це місто з тою, що зберігає, якби знав, що вона з нами подорожує. Краще ризикнути пройти через ліс, по деревах. Кажуть, там навіть повітряна стежка десь є.

— Брешуть, — впевнено сказав Денеєн.

Вікін байдуже кивнув.

— Зате тим, хто спробує цю книжку вкрасти, я не заздрю, — сказав дівчині, що розглядала візерунки на обкладинці.

Марина похмуро хмикнула. Любить Вікін у будь-якій дурні пошукати гарну сторону. Тільки їй від цього не легше. Раптом знову на якусь охоронку десь натрапить? І буде ця охоронка навішена на шафу небесної краси вагою під тону. Таку за собою не потягнеш. І що охоронка робитиме в такому разі? Навчить шафу ходити кривими ніжками за тою, що зберігає? Чи крила відростить, щоб літала?

Дівчина уявила зграю меблів, що летіла за нею, і ледве втримала істеричне хихикання.

З уявою також треба щось робити. Якась вона надмірно бурхлива. Ось чому вона вчасно не згадала про те, що Денеєн просив її нічого не чіпати, попередньо з ним не порадившись? Тепер у неї є книга, як хотіла. Але, на жаль, їй не спало на думку побажати, щоб ця книга відкривалася. Чомусь досі здавалося, що воно само собою зрозуміле. Тож користь від цієї книги є сумнівна. Хіба що руки качати. Тяжка, зараза.

— Який безглуздий світ, — тихенько сказала Марина.

Чи це з нею щось негаразд? Нормальним дівчатам трапляються чоловіки, що миттєво в них закохуються, єхидні мечі і придуркуваті подруги. Їй попалися: придуркуватий напівдемон, книга з закоханою в охоронкою, а щось там єхидне чудово замінює монах Оберігаючої, принаймні, на нерви він вміє діяти не гірше.

Втішає тільки одне: завтра вони, нарешті, покинуть ці надмірно екзотичні руїни.

Захотілося підвестися і патетично закричати: «За що?!». А потім можна побитися головою об плиту під ногами, через брак стіни.

Загалом, у голову знову лізла якась дурня. Краще б думки повернулися до родича Снігуроньки. Про нього хоча б згадувати приємно, поки себе не зупиниш.