розділ 24

Про те, що як тільки вирішиш виспатися…

З думками про те, як Денеєн відреагує на пропозицію заплітати волосся на ніч, Марина сяк-так досиділа до вечора. Помилувалась на захід сонця, дочекалася зірок і вирішила, що час спати. Точніше відсипатись, за кілька попередніх ночей.

Доля вирішила над нею знову познущатися.

Виспатися Марині не дали. Вона, судячи з відчуттів, тільки-но заснула, коли напівкровка розштовхав її найгрубішим чином і почав щось кричати, розмахуючи руками перед обличчям. Дівчина зі сну навіть запідозрила себе у лунатизмі. Мовляв, встала, тихенько заплела Денеєну косу і рушила далі спати. Коси, щоправда, не спостерігалося, але це ні про що не говорило. Міг спочатку розплести, а потім піти сваритися.

Позіхнувши і змусивши себе прислухатися до того, про що саме Денеєн репетує, Марина з подивом усвідомила, що наруга над демонським волоссям тут ні до чого. Її, мабуть, взагалі не було. Просто Денеєн настільки оригінальним чином б'є на сполох і намагається пояснити, що хтось десь їх переслідує. Причому чи то разом з кіньми, чи то на конях.

— Який ненормальний кінь носитиметься вночі бездоріжжям? — спитала Марина, сподіваючись, що після цього їй дадуть спокій і дозволять нарешті виспатися.

— Кінь може й не стане, — підозріло швидко погодився Денеєн. — Але його думкою щодо цього навряд чи хтось поцікавився. А ось господареві цього коня темрява не заважає. Він, наївний, думав, що ми спимо, і я не помічу, що хтось почав мене вистежувати. Ще й слід шукати почав не біля міста, а біля якогось селища значно на північ. Там і коней, мабуть, узяв і помічників найняв.

— І це, звичайно, маг, — сказала дівчина, починаючи магів тихо ненавидіти.

— Ага, — погодився життєрадісний напівкровка. — Тільки маги і можуть на такій значній відстані відшукати демона серед багатьох людей. Причому тимчасово вигнаного демона. Напевно, це колекціонер нижчих, чиє творіння ми так вдало знищили.

— Я за вас дуже рада, — сказала Марина. — Тепер ми будемо тікати, так?

— Так.

— Вгору за течією річки?

— Ні, — Денеєн мотнув головою. — Якщо підемо вздовж річки, нас швидко наздоженуть. У них коні, а ці тварюки швидко бігають.

Марина зітхнула. Ось що за безглузда звичка на будь-яке питання відповідати плутано, багатослівно і не по темі?

— Ми через зруйноване місто підемо, — правильно витлумачив зітхання дівчини напівкровка. — Коням у цьому місті робити нічого. Якщо відразу не переламають ноги, то зупиняться перед першою ж перешкодою. Крил у цих тварюк немає.

— Та що ти весь час коней тварюками називаєш? — обурилася Марина. — Дуже симпатичні тварини. Ще й людей возять практично безкоштовно.

— Вони мене дратують, — сказав Денеєн, обдарувавши захисницю коней невдоволеним поглядом. — Збирайся, швидко. До зруйнованого міста ще дійти треба.

— Збираюся, збираюся, — пробурчала Марина, виплутуючись із ковдри. — Хоча почекай. Сподіваюся підземель, у які нам терміново треба лізти, там нема?

— Де?

— У зруйнованому місті.

— Нема там підземель. Колись були, але їх завалило насамперед.

— Хоч одна хороша новина, — сказала Марина.

Денеєн якось дивно посміхнувся і пішов будити Вікіна.

Далі був забіг. Точніше, забіг для Марини, яка не вміла крокувати настільки широко, щоб не доводилося підбігати за хлопцями, що пруть уперед із упевненістю вантажного потягу. Чекати вони її, чи не збиралися, чи не вважали за потрібне, чи вирішили, що, у разі чого, невелика втрата. Нічний зір допомагав мало. На небо звідкись виповз величезний білий місяць, і навіть найнещасніша, бліда і обділена вдень ​​сонячним світлом травинка почала відкидати чорну тінь з розмитими краями. Варто вітру хитнути рослини і те, що секунду тому здавалося стежкою, перетворювалося на мішанину переляканих чорнильних плям, що втекли з карток якогось психолога чи психіатра.

Марині хотілося лаятися, напитися і відібрати у Денеєна його алебарду, після чого тріснути нею напівкровку по голові. У крайньому випадку можна сісти і тужливо по-вовчому завити. Може, хтось пожаліє.

— Та зачекайте! — закричала дівчина, помітивши, що знову відстає, і зрозумівши, що більше не витримає такого темпу.

Денеєн спіткнувся і тихенько про це висловився. Вікін завмер на місці, дочекався, поки дівчина до нього дошкутильгає, схопив її за руку і потяг за собою. Марина пискнула і відчула себе дрібним песиком, якого кудись тягне господар. Чи на живодерню, чи вигуляти вирішив по-швидкому.

— Нам ще довго йти? — жалібно проскиглила дівчина.

— Довго, — похмуро відповів Денеєн.

Марина зітхнула і вирішила більше не набридати. Адже нічого не зміниться. Вона вперто чи йшла, чи бігла. Іноді спотикалася, повисаючи на Вікіні, і старанно наспівувала подумки бадьору пісеньку, яка, за ідеєю, мала чимось допомогти. Автор статті, з якої дівчина дізналася про сприятливий вплив музики, стверджував, що допоможе бадьоро крокувати, але Марина більше сподівалася на те, що допоможе морально.

І чому вона не здогадалася зайнятися якимось видом спорту, поки було не пізно? Швидкість розвинула б, витривалість. Так ні, навіть від походів, взяти участь у яких зрідка пропонувала сестра, велично відмахувалася. Це нехай усі охочі схуднути над собою знущаються. А Марину її кілька нібито зайвих кілограмів цілком влаштовували, і гаяти час на фізичні навантаження бажання не виникало.

Денеєн чомусь зупинився і завмер, дивлячись у небо. Вікін миттєво застиг на місці, немов боявся звуком кроків від чогось його відволікти. А Марина зреагувати не встигла і з розмаху врізалася у широку чоловічу спину, переконавшись, що її недаремно з каменем порівнюють.

— Наздоганяють, — нарешті сказав Денеєн. — Доведеться тікати.

— Я чим, на твою думку, ми весь цей час займалася? — спитала Марина, одразу зрозумівши, що далеко не втече. Максимум метрів сто, а там упаде і буде тихенько чекати переслідувачів.